Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

бо якщо розділити 1 на 243, то справді отримаєш таке число, а тому в числі 0,0041152263374486 не більше інформації, ніж у числі 243, у якому навряд чи є якась інформація. І так далі в такому самому дусі. Тому, мовляв, я прошу дати дозвіл на використання арабських цифр у своїх листах. І в результаті мій лист пройшов без проблем.

З листуванням постійно виникали проблеми, в обох напрямках. Наприклад, моя дружина постійно згадувала, що їй незручно писати — відчуття, ніби цензор стоїть за спиною. Правила забороняли згадувати цензуру. Забороняли нам, але як заборониш їй? Тому мені постійно приходили записки: «Ваша дружина згадала цензуру». Звісно, моя дружина згадала цензуру. Врешті-решт мені прислали записку: «Будь ласка, накажіть дружині не згадувати цензури в листах». І от я починаю свій лист: «Мені сказали передати тобі, щоб ти не згадувала у своїх листах цензури». Раз, два — і лист повертається назад. Тоді я пишу: «Мені сказали передати дружині, щоб вона не згадувала цензури. Як, чорт візьми, мені це зробити, не згадуючи цензури? До того ж чому я маю веліти їй не згадувати цензури? Ви від мене щось приховуєте?».

Цікаво, що цензор сам мусив сказати мені, щоб я попросив дружину не говорити зі мною про [ ]. Але в них була відповідь. Вони сказали, що хвилюються, бо пошту можуть перехопити на шляху з Альбукерке, хтось побачить, що діє цензура, і зробить висновки, тому вони просять її поводитися нормально.

Приїхавши наступного разу в Альбукерке, я сказав дружині: «Слухай, давай більше не згадувати цензури». Але ми стикнулися з такими проблемами, що вирішили розробити шифр, тобто порушили закон. Якщо я ставив крапку після підпису, це означало, що в мене знову були неприємності і їй треба переходити до наступної придумки. Дружина хворіла, цілий день лежала в палаті й мала час вигадувати. Остання витівка, яку вона придумала, — прислала мені рекламу (нічого протизаконного, на її думку, в цьому не було). Реклама писала: «Пришліть своєму бойфренду лист-загадку. Купіть спеціальний бланк, напишіть на ньому листа, порвіть його по лініях, складіть у маленький мішечок і відправте». Я отримав листа з припискою: «У нас немає часу грати в ігри. Будь ласка, скажіть дружині, щоб вона обмежилася звичайними листами».

Ну, до цього ми були готові. Я міг поставити в кінці листа крапку, у дружини в запасі були нові вигадки, але використати їх не довелося, бо цензура виправилася. Наступна придумка була така. Лист мав починатися словами: «Сподіваюся, ти не забув, що цей лист треба відкривати обережно, бо я поклала в конверт порошок для шлунку пептобісмол, як ми й домовлялися». У конверті мав бути порошок. Ми розраховували, що цензори відкриватимуть лист швидко, розсиплють порошок і засмутяться, бо правила забороняли їм щось чіпати. Тоді їм довелося би збирати пептобісмол… Але до цього не дійшло.

У результаті всіх цих експериментів із цензурою я точно знав, що вона пропустить, а що — ні. Ніхто краще за мене цього не знав. Так що я міг сміливо укладати парі.

Якось я помітив, що робітники, які жили далеченько від території спецмістечка, лінуються йти через ворота і зробили собі дірку в паркані, щоб ходити навпростець. Тож я став виходити через ворота, а повертатися через дірку, виходив так, а повертався інак, аж поки сержант на пропускному пункті не почав дивуватися, що відбувається. Цей хлопець завжди виходить і ніколи не входить… Звісно, він про все доповів лейтенанту — раптом мене треба заарештувати. Я пояснив, що в паркані є дірка.

Знаєте, я завжди стараюся навернути людей на правильний шлях. І от якось я посперечався з кимось, що зможу написати в листі про дірку і відправити його. І не сумнівайтеся — мені це вдалося. І ось як. Я написав, що подивіться, мовляв, як тут керують (це можна було писати): у паркані на відстані двадцять метрів від такого-то місця є дірка такого-то розміру, через яку можна пройти.

Що вони могли зробити? Не скажуть же вони мені, що дірки там нема. Що їм лишалося? їхня дірка — їхня проблема. Треба залатати. Так я і проштовхнув цього листа.

Мені також вдалося відправити листа про хлопця, який працював у моїй групі, його звали Джон Кемень. Якісь ідіоти в погонах підняли його посеред ночі й допитували при яскравому світлі, бо виявилося, що його батько комуніст або щось таке. Тепер Кемень — відома людина17.

Були й інші епізоди. Як у випадку з діркою в паркані, я завжди намагався звернути увагу на ту чи ту річ опосередковано, не називаючи її прямо. Наприклад, хотів вказати на таке: на початку проекту ми працювали з дуже секретними матеріалами, розробляли речі, пов’язані з атомною бомбою, розпадом урану, з’ясовували, як усе працює і таке інше. Уся документація зберігалася в дерев’яних шафах із шухлядами, які замикалися на звичайнісінькі маленькі висячі замки. Звісно, виробник робив додаткові засувки, наприклад, шафу закривала спеціальна штаба, яка теж замикалася на замок, але це був такий самий висячий замок. Крім того, із шафи можна було щось дістати.

Я постійно відмикав замки, щоб показати, що це дуже легко. Щоразу на загальних зборах я вставав і казав, що раз ми працюємо з такими секретними матеріалами, то не можна зберігати їх у таких ненадійних місцях — потрібні кращі замки. І от якось Телер18 встає і каже:

— Найважливіші документи я зберігаю не в шафі, а в шухляді свого столу. Так краще?

— Не знаю, — кажу, — я не бачив вашого столу.

Він сидів у перших рядах, а я в останніх. Тож поки йшло засідання, я тихенько вислизнув і пішов подивитися на його стіл.

Мені навіть не довелося відмикати замок на шухляді. Виявилося, що достатньо просунути руку ззаду під столом і витягнути документи один за одним. Це було не набагато складніше, ніж відмотати паперу в туалеті. Один документ тягнув за собою інший. Я витягнув усі папери з шухляди, поклав їх в інше місце і повернувся на збори.

Засідання щойно закінчилося, усі потягнулися на вихід, я влився в потік людей, спіймав Телера і кажу:

— О, до речі, ви не покажете мені свій стіл?

— Звичайно, — відповів Телер і повів мене у свою кімнату.

Я обдивився все й кажу:

— Виглядає солідно. А в шухляду