Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

class="book">У квартирі Травіати Лідія гидливо скинула зі столу недоїдки, прицілилась на табурет, передумала.

— Смітник у тебе. А казала, Зірка глядить. Таку квартиру занапастили. Скільки тут метрів?

— Ме-е-трів.

— Говорили-балакали, сіли й заплакали. — І-і-йка помагає.

— Ось документ один. Підписати треба, розумієш?

А я щось за це дам.

— Дам, — Травіата подивилася в руки Лідії.

— Як підпишеш. Дивись. Хочу над тобою опікунство оформити. Глядітиму за тобою.

— А І-і-йка? — Їй ніколи, ач грязоту розвели, тарганів розплодили цілу ферму. Немає на них покупців, тарганячою мільйонершою можна було б стати. Підписуй. Ось тут і тут. Молодець.

В обгін автам мчала «швидка допомога», зневажала світлофори. Біля токсикологічного відділення вивантажили ноші з жінкою. Світлі хімічні кучерики, прилипли до спітнілого лоба.

Бойко Георгій, 16 років, температура 37,5. Скарги на болі в суглобах, часта втрата свідомості, стан середньо-важкий.

Проведено тестування. Лікування згідно програми.

Марія Горда, 16 років, температура 37,7, скарги на болі у суглобах і м’язах ніг і рук, запаморочення, стан важкий.

Проведено тестування. Лікування згідно програми.

Король Валентина Валентинівна, 50 років, надійшла з симптомами гострого отруєння. Блювота, диспепсія, болі в кістках, непритомна.

Проведено промивку шлунку, обстеження триває.

Wednesday Британська преса повідомила, що на територію СентДжеймського палацу принца Вельського Чарлза через сторожу прокрався 33-річний італієць. Упродовж восьми годин вештався коридорами, ніким не помічений. Заблукав, утомився і заснув у приміщенні, що межувало з помешканнями принца Чарлза.

Тільки вранці прибиральник виявив порушника, той мирно хропів на підлозі. Поліція затримала і відпустила італійця, переконавшись, що злочинних намірів не мав, а натомість — правдиві проблеми з психікою.

«Скоро на голову вилізуть!» — зітхнула англійська королева.

Знову четвер

— Я ж не збрехала про дачу? — запитала Лідія Олійник в кабінеті Кулик.

— Ви берете участь у розслідуванні? — слідча схопила сигарету, потім глянула на Лідію, одкинула.

— Правильно, йому не можна димом дихати.

— Йому?

— Я узі зробила. Ось квитанція, заплатила з своїх. — Олійник показала знімок. — Це — наш синочок. Ото чоловік зрадіє. Він у вас синочком марив?

Кулик сховала знімок до сумки. «Боже, в які ти граєшся з нами ігри. Ця жінка — свідок у найтяжчій за твою практику справі — носить твою дитину, твого сина. А коли вона не лише свідок? Не панікувати!»

— Звідки ви дізналися про його дачу?

— Чули анекдот? Дзвінок на засекречений у тайзі завод:

«Це завод ядерних боєголовок?» Всі злякалися, зняли завод з місця, закопали на кілометр у пустелі. Знову: «Це завод ядерних боєголовок?». Питають: звідки ви взяли телефон?

«Муся з буфету дала».

— Хто ваша Муся з буфету?

— Поки що секрет. Власне розслідування. Під мене хтось копає. Намйоки роблять: мовляв, антисанітарію на кухні розвела, дітей потруїла. Та я чепуруха, яких попошукати. Інакше ви не довірили б мені свого синочка. Хтось на мене хоче свої гріхи повісити. Захищатимусь. З вашою поміччю.

Дитинка вже ніжками соває. До речі, ви бачили, про мене в газеті написали і скоро по телевізору покажуть, так і сказали.

Реклами не потребую, а щоб діткам бідним велося добре…

— У вас яка освіта?

— Незакінчена середня.

— Ви — розумна.

— Авжеж, не дурисвітка. Тружениця я каторжна.

Називаюся простий народ. На простих усе тримається. Ні в кого на шиї не сидимо, працюємо, хто як може. Я свининку вирощую, макулатуру здаю, ось дитя ваше виношую, потім цю справу на потік поставлю, бідним мамкам безплідним допоможу. Доки роділка працюватиме — буду народжувати.

Крутимося. Не мітингуємо, не протестуємо, тихесенько будуємо життя в окремо взятій родині. Ми — за власть нашу.

— Кажете «ми», «у нас». Секта якась?

— Секта — коли небагато людей десь сидять і моляться. А опора власті — коли багато людей скрізь працюють на владу. Ось і ви, Тетяно Іванівно, багато працюєте. Робота у вас важка, але почесна. Все про всіх знати. А не знаєте, що ваша справа зараз зовсім іншого повороту набуде.

— ?

— Цей тип має наречену.

— Це не стосується справи.

— Якби вона не була вчителькою в ліцеї і не звалася Зіркою Симчич, — Лідія спостерегла за ефектом. І продовжила:

— Діло ваше, але чому Симчич ще й ненормальну Голуб покриває? А вона що хоч підкине за підказкою, що з дурки візьмеш? Ваш Станіслав Павлович, кажуть, приїхав на обшук та й поїхав — не схотів пошуками доказів ручки бруднити, а дарма…

Задзвонило.

— Що-о? Коли? Куди? Їду.

— У який бік, Тетяно Іванівно? Підвезете, щоб в автобусах не товктися.

— Візьміть таксі, ось гроші.

Кулик відпустила Лідію, замкнула двері. Майже побігла.

Зазирнула до сусіднього кабінету, звеліла провести додатковий обшук у Травіати Голуб. Лідія у вікно бачила, як Кулик всілася в службове авто. Тоді зазирнула в ті самі сусідні двері.

— Можна я від вас подзвоню? Дякую, я одне слово. Альо, це я, Ліда. Я зараз під’їду. Спасибі вам, Станіславе Павловичу. Чого це Тетяна Іванівна така розстроєна вибігла?

— Ваша дієтсестра захворіла.

— Валентина Валентинівна? Ой, така симпатична жінка… І за справу боліє. Я вас оце хвалила Тетяні Іванівні, такий, кажу, уважний слідчий, справедливий.

Вони