Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

бігли лікарняним коридором. Замалий халат не налазив, Кулик накинула його на плечі і зараз, кленучи, притримувала, аби не загубити. Черговий лікар тільки встигав командувати, куди повертати.

— Коли її привезли?

— Учора вночі.

— Чому не повідомили одразу?

— Чергував новий лікар, не в курсі.

— Які симптоми?

— Такі самі: блювота, пронос, гіперемія слизових, болі в суглобах, часто впадає в непритомний стан.

— Може говорити?

— Якщо опритомніє.

На ліжку важко дихала дієтсестра Король. Світлі кучерики просякнуті холодним потом, землисте обличчя. Важко постогнувала крізь зціплені зуби.

— Валентино Валентинівно!

З прозорого пластикового балона крапля за краплею зникали у вені, хвора кліпнула очима.

— Що ви їй вкололи?

— Принесли закордонний препарат, дає відчутний ефект за будь-якого отруєння, але ненадовго.

— Хто приніс?

— Вчителька з їхнього ліцею. Якесь дивне ім’я.

— Зірка?

— Вона.

Король розплющила очі, погляд поволі фокусувався.

— Я з прокуратури, як почуваєтесь?

— Боляче, — розліпила вуста хвора, — кістки болять, ноги, — вона засовалася під ковдрою. І знепритомніла.

Від головлікаря вийшла Зірка Симчич, побачила слідчу.

Сухо привіталися.

— Що ви тут робите?

Зірка елегантності й тут не втрачала. Породний льняний костюм кольору марельок — довга спідниця й коротенький, до талії, куртасик говорили про гарний смак і гроші, а важкі шкіряні сабо вигідно підкреслювали тендітну жіночність.

Кулик знову прикро відчула свою неоковирність. «Не спам’ятаю, коли в перукарні була, пофарбуватися б. Вчора здавала залік у тирі, побачила свої пальці з обгризеними нігтями. Костюм куплений ще на тридцятип’ятиріччя, з плечей не злазить — дорого обходиться синочок. Та ще й цей халат дурнуватий».

— Мені вдалося ідентифікувати отруту. Передучора фахівців знайшла. Барбізон. Високотоксична сполука родини телуридів, — хапливо сказала Зірка. — Занесла висновок токсикологам, хай би перевірили всіх на барбізон, аналіз називається «за Бромбергом».

Визирнула сестра, побачила слідчу.

— Ви Кулик Тетяна Іванівна? З прокуратури дзвонять.

— Зачекайте на мене.

Зірка обіперлася на підвіконня, втупилася в лікарняний парк, з якого весна аж пашіла.

Ніколи не почувалася феміністкою, співчувала тим нещасним, сексуально незбулим, отож хворобливо енергійним жінкам, які обертали гормональні проблеми на ідеологічні.

Втім деякі їхні постулати розуміла.

Розбудовувала своє життя за особистими уявленнями, тішилася з незалежності. Нікого не обпивала, не об’їдала. У тридцять з гачком похопилася: життя видається… необов’язковим, позбавленим ще вчора значущого сенсу.

Зануртувало й збунтувалося нездійснене материнство?

Започувалася хортицею на стежині, яка жадібно втягує повітря ніздрями, вирізняючи потужні поклики. І це бентежило. Дожилася: щоб ото збісеніти від холодноввічливого прийому Командо, коли приперлася, клята дурепа, до нього вночі від щезника-токсиколога з розшифровкою отрути! Чогось сподівалася? Розповіла й поїхала. А він не затримав. І не залишилася б. Але ж він і не пропонував… Все б кинути і поїхати… куди? Аби звідсіля, де конають її діти, де так мучиться дієтсестра. Проте вона, Зірка, дає їм надію.

— А чи не ваш наречений допоміг розпізнати цей самий, як ви кажете, барбізон? — слідча нарешті скинула з плечей халата, поправила комірця. — Ваша активність збіглася саме з арештом вашого… друга. У Голуб щойно знайшли, мабуть, той самий барбізон. Лікар сказав, ви принесли закордонські ліки. Звідки ви знали про протиотруту, коли до сьогодні не знали самої отрути? Питання без відповідей. Збіги обставин?

«Що дозволяє собі ця тупа нездара, ця сарделька…»

— Ви не хочете допомогти слідству?

— Розмови з вами вестиму в присутності адвоката.

Зірка випросталася. Раптом окропно кинулися в голову:

«арешт вашого друга».

— Кого заарештовано?

— Гадала, ви знаєте. Вашого нареченого. У нього на дачі знайдено речові докази — місткість з залишками отрути.

Аналіз потвердив ваш здогад: барбізон з родини телуридів.

— Де він?

— Там побачення не дозволяють.

Зірка не могла вести «жозі», сиділа перед кермом, приходячи до тями. Думки замість шикуватися хилиталися й ковзали по колу. Кажуть, сигарета помагає. Тримайся, Зірко Симчич, як тато казав: най усіх ворогів кров нагла залляє. Я й не знала, що він має дачу… Командо поводиться дивно, це так. Бізнес — справа темна… Він не міг отруїти дітей. Вбити Перегуду? Чом би й ні… Може вони конкуренти… Він не міг убити дітей! Сам казав — діти постраждали випадково.

Точно, він сам казав. Про себе натякав? Лякав? А де взагалі застосовується барбізон, може ним лагодять холодильники?

Елла не знає, Щезник теж навряд, він знає лише про Катерину Медичі. Далі. Повторний обшук у Травки… Спершу нічого не знайшли. Підкинули? Підкинули. А тоді й знайшли.

Зірка здала назад, на доріжку до воріт. Почула зойк. Матка Боска, за заднім склом стояла і раптом впала Лідія. Зірка вихопилася з «жозі». На асфальті лежала Ліда. Гостро випинався живіт, поруч — торба.

— Як ти? — допомогла підвестися, обтрусила.

— Не знаю.

— Можеш іти?

— Можу.

Зірка чекала в коридорі травматологічного відділення.

Щось забагато сюру. А чого Ліда тут? До кого йшла? Як я її не помітила? Не могла ж назнарошне стати під колеса…

— Можете її забирати.

У кабінеті лікар закінчував міряти Лідії тиск.

— Легкий струс головного мозку, нехай трохи полежить.

Яка машина її збила?

Лідія випередила.

— Ми не засікли номери. Збив і — драла.

— Підіть