Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

Свириде, бо мені вікувати недовго. Поки

я тут, то не дуже до мене зазирають, а помру, то допитаються, коли

тут житимеш, хто ти. І хтось пізнає, хтось докаже. Поки ще живу, пошукай собі десь місця, а тоді приїдеш, попрощаєшся зі мною і

притулишся, де тобі вдасться.

Так і сталося. Так я втрапив у конюхи до пана Голембовського, а згодом

поїхав до старої, забрав, що мав з речей своїх, перевіз сюди, поцілував

стареньку на прощання, вона мені була мов друга матір. І невдовзі вістка

підійшла до мене, що померла вона. Ось я й лишився тут. Родина моя уся

загинула, ще до того, як я став Сокирою, а тут вже я пустив тільки поголос, що мав колись родину саме тут, в селі, мандрував по заробітках, а коли ось

вернувся, вже нікого нема. Я казав, що мати твоя — мені племінниця, і верз

усяке таке казна-що, аби люди одчепилися. Так і пішло. Ти знайшовся в

моєму житті, і я повірив у тебе, а ось ти — панський улюбленець, приятель, ти ідеш з тими, проти кого йшов я...

Данило мовчав, не в змозі нічого відповісти, нічого відказати на

мовлене, ні пережити усього, про що довідався, закляк на місці і мовчав, тільки очей теж не одривав від Свиридових.

— Як би не було, Данилку, а я небавом відходжу у той світ, там

зі всіма здибаюсь, вже восьмий десяток минув мені, час на спокій.

Але все, що надбав, усе, що маю, лишаю тобі. У стайні праворуч

під кроквами маю схрон, там пакунок великий лежить. Піди зараз і

принеси мені сюди.

Данило прожогом метнувся з хати до стайні і, видряпавшись високо під

дах, знайшов у вказаному місці чималий, міцно прив'язаний до крокв

пакунок, ледве відв'язав. Щось було загорнуте у мішковину, важке, незграбне.

Повернувся Данило до Свирида у світлицю, подав пакунок.

— Ні, вже я того в руках не втримаю, розгорни сам...

Данило розгорнув пакунок і побачив оковану сріблом шаблю, два пістолі з набоями і порохом, шкіряний гаман, перев'язаний навхрест

мотузком, і кинджал чудової .тонкої роботи з ручкою у вигляді змії. Він

зачудовано, із якимось острахом і замішанням дивився на все, що було зараз

перед ним.

— Там у гамані золото, небагато, але це випадком лишилось ще відтоді, з-понад Пруту, ну і зброя моя, все, що надбав за роки життя свого, — все

тобі, Данилку! Не знаю, як твій шлях піде, тільки перед смертю моєю, в очі

мені дивлячись, пообіцяй лиш одне — ніколи шаблі цієї, як і руки своєї, не

підійми за багатого проти бідного, за сильного проти слабшого, за пана

проти простолюду. Тільки й усього, решту совість твоя, дух твій в тобі

виявить, а це — обіцяй мені!

— Обіцяю! — сказав Данило. — Присягаюся життям своїм і пам'яттю

батьків своїх, що завжди шукатиму квітку папороті, квітку правди і

справедливості, добра і любові! Я все пам'ятаю, дядьку Свириде, всю вашу

науку!

— Ось і помру я спокійно, хоч і боюся твоєї дружби з паном, і все ж...

Такі, як ти, слова не ламають, радше самі гинуть. Останнього

бося, аби не зарано. Пам'ятай мої слова та й живи, як живеться. Л зараз

обійми мене, поцілуй на прощання та йди собі! А це все піднеси та вклади

на місце, при лихій порі все може знадобитися, і швидше, ніж при добрій.

Данило обійняв старого, і стислося в нього серце, раптом зрозумів він, що не вистачатиме йому Свирида, ще й дуже, бо, навіть не розмовляючи з

ним, навіть не щодня спілкуючись, він жив, завжди знаючи, що є в кого

питати поради, є кому звіритися.

Свирид поцілував його в чоло і відправив геть. А на ранок старий помер.

Коли поховали Свирида, Данило раз по раз згадував його сло-ва, згадував отамана Сокиру і уявляв собі те життя, яке вів Свирид, і жахливе, і

манливе, і вертався думками до пана Голембовського знову. І тут не було

ради — пан був дуже добрий до нього.

Семен Голубовський мав би зватися він, бо був українець, але вже батько

його спольщився, і син вважав себе поляком, вчився у Варшаві і Парижі, де

й закохався у мистецтво фехтування. Одружився рано, дружина