Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

на цьому са­мо­му місці, де ми си­ди­мо, я наст­ро­мив на палі три де­сят­ки ко­заків і два де­сят­ки їх дітей! Мо­же, не йме­те віри? їй же бо­гу, ка­жу прав­ду! їх кров отут під на­ми при­си­па­на сіллю! - крик­нув чванько­ви­тий Лащ.

Усі зна­ли про Ла­ще­ву чванько­витість, од­на­че усі бу­ли такі ймовірні, що пой­ня­ли йо­му віри.

- А ми пот­ру­си­ли сіллю це місце, по­ли­те кров'ю схиз­ма­тиків і те­пер по­ли­ваємо йо­го вен­герським. Не­хай жи­ве ви­со­ка вольна шлях­та! Не­хай ги­не Ук­раїна з ко­за­ка­ми! - крик­нув князь Єремія.

- Нехай зги­не Ук­раїна! Не­хай жи­ве вольна шлях­та! Не­хай Ук­раїна зги­не! зги­не! зги­не! - крик­ну­ли па­ни, і знов го­ри й нет­ри не­на­че тричі обізва­лись: зги­не, зги­не, зги­не!

Тим ча­сом в да­лечіні, за Мгарським мо­нас­ти­рем у діброві по­чув­ся гук труб. Тру­би гу­ли то в од­но­му місці, то в дру­го­му, не­на­че пе­ре­гу­ку­ва­лись, не­на­че блу­ка­ючі по лісі пас­ту­хи. Ще вдосвіта Єреміїні ста­рос­ти виг­на­ли на вло­ви, на об­ла­ву усіх пан­щан­них му­жиків з се­ла. Об­ла­ва наб­ли­жа­лась і гна­ла до Ли­сої го­ри звіра. Тру­би тру­би­ли в діброві без­пе­рес­тан­ку. Гук ста­вав ви­разніший і все наб­ли­жав­ся до на­метів, не­на­че кли­кав панів у дібро­ву. Па­ни вис­ка­ку­ва­ли з на­метів, ха­па­ли руш­ниці, на­ки­да­ли їх на плечі, при­чеп­лю­ва­ли до по­ясів ножі та шаблі, не­на­че го­ту­ва­лись на бит­ву з во­ро­га­ми.

- Час, па­но­ве, в дібро­ву! Ру­шай­мо! Звір набігає! - крик­нув Єремія.

Пани по­хап­цем ки­ну­лись в дібро­ву, ста­ли дов­гим ряд­ком і ру­ши­ли в гу­ща­ви­ну. Панії ви­си­па­ли з на­метів.

- Ой ли­шеч­ко! а що як сю­ди набіжать вов­ки та ка­ба­ни?- крик­ну­ла спо­ло­ха­на пан­на Вар­ва­ра.

- То ми їх бу­де­мо стріля­ти, - про­мо­ви­ла Гри­зельда й вхо­пи­ла в ру­ки руш­ни­цю, на­би­ту на­боєм. - Беріть про вся­кий ви­па­док руш­ниці в ру­ки і ста­вай­те ко­ло на­метів, - крик­ну­ла во­на до паній та паннів.

Декотрі панії заб­ра­ли руш­ниці в ру­ки, де­котрі, бо­язкіші, по­хо­ва­лись в на­ме­ти і з цікавістю виг­ля­да­ли звідтіль.

Незабаром в лісі по­чу­ло­ся стрілян­ня, не­на­че де­ре­во ла­ма­лось і па­да­ло од бурі. Ліс затріщав, за­лу­щав, за­гув. Тру­би гу­ли та рев­ли, не­на­че во­ли на ре­вищі, за­чув­ши то­ва­ря­чу кров чи сирість. Над дібро­вою звідусіль ви­ло­ся та шу­га­ло спо­ло­ха­не лісо­ве птаст­во. А руш­ниці бах­ка­ли та тріща­ли то в одній місцині, то в другій. Дібро­ви не­на­че ста­ли живі; столітні ду­би ніби зак­ри­ча­ли й за­оха­ли чи од болісті, чи з ди­ва. Не­за­ба­ром на Ли­су го­ру по­вис­ка­ку­ва­ли з гу­ща­ви­ни зайці й стріла­ми за­ми­готіли по білій горі. Десь з гу­ща­ви­ни про­дер­лась сер­на й ніби по­ко­ти­лась вздовж го­ри. Гри­зельда націли­лась в неї, стрельну­ла й влу­чи­ла в неї. Сер­на підско­чи­ла ви­со­ко вго­ру, заб­ри­ка­ла но­га­ми на повітрі й бер­киц­ну­ла на зем­лю. За сер­ною вип­лиг­ну­ли дві ли­сиці, а за ни­ми ніби слідком гнав­ся вовк. Панії стріля­ли нав­ман­ня, не націлю­ючись, і не пот­рап­ля­ли в ди­чи­ну. Зго­дом че­рез ліщи­ну про­дер­ся ди­кий ка­бан і, засліпле­ний пе­ре­ля­ком, пря­му­вав прос­то на на­ме­ти.

Панії ойк­ну­ли й крик­ну­ли. Гри­зельда ви­па­ли­ла на ка­ба­на, але не влу­чи­ла в йо­го. Ку­ля за­че­пи­ла за ікла, зас­вистіла і по­ко­ти­лась, чер­ка­ючись об дрібки солі. Пан­ни вис­ко­чи­ли з на­метів і, вглядівши, що ка­бан жи­вий, знов по­хо­ва­лись.

- Стріляйте йо­му в бік! - крик­ну­ла Гри­зельда. Панії вист­ре­ли­ли. Ка­бан пе­ре­ля­кав­ся й по­вер­нув у ліс. Слідком за ним за­чер­воніли чер­воні смуж­ки й патьоки по біло­му грунті. Ка­бан схо­вав­ся в гу­ща­вині, але за­раз впав і зад­риґав но­га­ми.

Згодом трубні гу­ки за­мовк­ли. Бах­кан­ня з руш­ниць за­тих­ло. Дібро­ва при­тих­ла, не­на­че втом­ле­на ле­пет­ли­ва та го­во­рю­ча мо­ло­ди­ця. На гальови­ну з лісу ви­си­па­лись па­ни та вловчі. Во­ни во­лок­ли в ру­ках зайців, ли­сиць, вовків. За ни­ми слідком з'яви­лись ста­рос­ти та хло­пи й нес­ли на дрюч­ках пост­ре­ляні сер­ни та дикі ка­ба­ни. Безліч на­би­тої ди­чи­ни зди­ву­ва­ла панів. Після усіх при­ди­бав мо­ло­дий Ко­нец­польський, він ніс в ру­ках два мо­лоді боб­ри. Сівши на засідки у вер­бо­лозі та в осоці над Су­лою, він підстеріг у бе­резі два боб­ри й заст­ре­лив їх. В ті ча­си ще не зник­ла в річках в Чернігівщині та в Пол­тав­щині ця до­ро­га жи­во­ти­на.

- Оце один для до­ро­гої пан­ни Вар­ва­ри, а дру­гий для кня­гині Гри­зельди, - ска­зав мо­ло­дий Ко­нец­польський і по­дав од­но­го боб­ра своїй мо­лодій, а дру­го­го Гри­зельді.

Лащ та По­тоцький почіпля­ли за задні позв'язу­вані лап­ки зайці та ли­сиці та вов­ки на гілках кру­гом на­метів. Ди­чи­на гой­да­лась, не­на­че повіша­на на ши­бе­ни­цях.

- Ото навіша­ли ди­чи­ни! не­на­че ко­заків на ши­бе­ни­цях! - кри­чав Лащ. - Чис­то ніби ко­за­ки теліпа­ються на ши­бе­ни­цях та на гіллі.

Чоловіки, вий­шов­ши з дібро­ви, з об­ла­ви, та ста­рос­ти сто­яли ла­ва­ми од­далік, поздіймав­ши шап­ки, і ди­ви­лись на той дур­ницький бен­кет сва­вольної гу­ля­чої шлях­ти.

- Чи ти ба! чис­то не­на­че відьми та упирі злетілись на ко­цю­бах на Ли­су го­ру. По­на­пи­ва­лись людської крові, а оце те­пер пи­ти­муть звіря­чу кров. А солі скільки зба­ви­ли! Ото збит­ки! Ото збит­ки! Збит­ку­ються на Ук­раїні гірше за та­тар, ще й зну­ща­ються над на­ми! - ше­потіли ти­хенько пан­щанні лю­де.

- А ви, хло­пи, за те, що гна­ли доб­ре звіра на об­лаві, за­беріть собі оцю сіль. Та зби­рай­те до дрібоч­ки, бо як ча­сом ли­не лив­цем туч­ний дощ, то щез­не уся ри­ба в Сулі, зник­нуть і мої боб­рові ло­ви, - крик­нув Єремія до се­лян.

- Спасибі за лас­ку, яс­но­вельмож­ний кня­зю! - го­во­ри­ли се­ля­ни й пок­ло­ни­лись своєму діди­чеві в по­яс.

- Ну, те­пер хоч би й до гос­по­ди! - про­мо­ви­ла Гри­зельда.

Дичину скла­ли на во­зи, на розс­те­лені зе­лені гілки, прик­ра­си­ли во­зи, по­на­ти­ка­ли за по­луд­раб­ки зе­ле­но­го гілля й по­вез­ли ди­чи­ну по­пе­ре­ду. За ти­ми во­за­ми ру­ши­ли на сан­ках п'яні па­ни. Один князь Єремія був тве­ре­зий і, си­дя­чи в сан­ках, ду­му ду­мав. Він був бай­дужнісінький до тієї до­ро­гої фа­цеції, яку він струг­нув для панів, навіть ни­щеч­ком сміявся, що вчи­нив ту ве­ли­ко­панську дурість.

«Вчинив я оцю шля­хетську дурість, зба­вив ба­га­то солі. Хло­пи змар­ну­ва­ли ба­гацько ча­су на­да­рем­но… але… але за ме­не за­го­мо­нить уся Польща, Лит­ва й Ук­раїна. Ймен­ня кня­зя Єремії Виш­не­вецько­го об­ле­тить Польщу, заг­ля­не в усі за­кут­ки, і про ме­не ста­не сла­ва скрізь між гор­дою шлях­тою», - ду­мав Єремія, і гордість і чванько­витість засвіти­лись в йо­го чор­них блис­ку­чих очах.

Ще тиж­день гу­ля­ли та пи­ли па­ни в Єреміїно­му па­лаці. Тиж­день гу­ло в па­лаці, не­на­че в здо­ро­во­му ули­ку бджо­ли, до­ки па­ни не по­то­ми­лись од гульні і пос­те­рег­ли, що тре­ба ж і честь зна­ти. Тоді ще не бу­ло при­каз­ки, що гість на пер­ший день - зо­ло­то, на дру­гий день - срібло, а на третій - мідь та й к чор­ту їдь. До міді в їх дійшло, у ве­ли­ких тодішніх панів, аж че­рез де­ся­ток днів.

VII

Гризельда швид­ко звик­ла до но­во­го краю. По­важ­на