Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

та ро­зум­на, во­на не лю­би­ла за­ба­вок, не лю­би­ла ве­се­ло­го шум­ли­во­го то­ва­рист­ва, хоч бу­ла ще й мо­ло­да. Єремія їздив по своїх да­ле­ких маєтнос­тях, наг­ля­дав за но­ви­ми оса­да­ми, дбав про гос­по­дарст­во, а ввесь свій вільний час од­да­вав своєму уко­ха­но­му військові. Ча­сом цілі дні й тижні Єремія не по­ка­зу­вав очей в своїй гос­поді, їздя­чи по своїх маєтнос­тях. Гри­зельда бу­ла доб­ра гос­по­ди­ня: во­на наг­ля­да­ла за до­мо­вим гос­по­дарст­вом, об­са­ди­ла свої по­кої робітни­ця­ми, швач­ка­ми, пря­ха­ми та тка­ля­ми. Се­ред своїх по­коївок та шва­чок во­на не заз­на­ва­ла нудьги.

А тим ча­сом Гри­зельда пам'ята­ла про місію, яку зав­да­ли їй єзуїти, од'їжджа­ючи з Лу­бен. Не зга­ду­ючи й сло­вом за про­па­ган­ду ка­то­лицької віри пе­ред Єремією, во­на по­таєнці од йо­го за­хо­ди­лась вкупі з домініка­на­ми роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру в Луб­нах.

Побивши ко­заків, об­го­ро­див­ши та за­хис­тив­ши се­бе од Моск­ви та Швеції, польська шлях­та за ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва IV ки­ну­лась на розкіш. Не один Виш­не­вецький справ­ляв бен­ке­ти в Луб­нах та тішив маг­натів, об­си­па­ючи сіллю го­ри та шля­хи та справ­ля­ючи поїзди в спасівку на сан­ках. Шлях­та на­че за­бу­лась про бит­ви та військові спра­ви. Гульня без міри, ви­но, танці, гультяй­ст­во, за­ли­цян­ня, пьянство, роз­си­пан­ня гро­шей - ста­ло не­на­че по­важ­ним ділом для усієї шлях­ти, од най­ба­гатішо­го маг­на­та до най­дрібнішо­го діди­ча. Про ко­заків і та­тар шлях­та не­на­че й за­бу­лась.

Татари доб­ре зна­ли, що ко­за­ки по­биті й розігнані по се­лах, що реєстро­вих ко­заків зос­та­лось ду­же ма­ло, зна­ли, що вже не бу­ло ко­му сте­рег­ти гра­ниці од степів. Че­рез рік після то­го, як Виш­не­вецький пе­реб­рав­ся в своє завсідне жит­ло в Луб­ни, 1640 ро­ку зи­мою нес­подіва­но ве­ли­ка си­ла та­тар на­па­ла на Ук­раїну й на Мос­ковське царст­во. Та­та­ри ки­ну­лись на По­рос­ся, на Кор­сун, влетіли в Лу­бен­щи­ну, забігли в Мос­ковське царст­во, заб­ра­ли сто ти­сяч лю­дей, заб­ра­ли си­лу то­ва­ру та ко­ней і пог­на­ли в Крим. Ба­га­то Єреміїних сіл по­па­ли­ли й сплюнд­ру­ва­ли та­та­ри.

Впала ко­зацька си­ла, не ста­ло й обо­ро­ни і для ук­раїнської гра­ниці, і для са­мої Польщі.

Але Єремії Виш­не­вецько­му не в думці бу­ли та­та­ри. Він ха­пав землі, ха­пав маєтності, де тільки мож­на бу­ло ха­па­ти. Зби­рав гроші й за­во­див ве­ли­ку си­лу двірсько­го війська, щоб ста­ти най­ви­ще за всіх маг­натів і вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми на всю Польщу, Лит­ву й Ук­раїну.

В той час і інші польські маг­на­ти за­хоп­лю­ва­ли собі землі в пол­тавських вольних сте­пах, а потім вип­ро­шу­ва­ли, а ча­сом і ви­ма­га­ли в ко­ро­ля привілей­ні гра­мо­ти на ті маєтності. Во­ни вва­жа­ли на ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва тільки як на ко­ро­ля, потрібно­го для їх зад­ля то­го, щоб він роз­да­вав їм ста­рост­ва та зат­верд­жу­вав за ни­ми вольні землі своїми гра­мо­та­ми.

Єремія за­хо­пив Хо­рольщи­ну, кот­ру вже дав­но ко­ролі по­да­ру­ва­ли Станісла­вові Жол­кевсько­му, і вже там ха­зяй­ну­вав. Нес­подіва­но ста­рос­ти за­повісти­ли Єремії, що Олек­сан­дер Ко­нец­польський вже осе­лив­ся в Га­дячі, вже гос­по­да­рює на всіх га­дяцьких зем­лях. Єремія стри­во­жив­ся.

Вишневецький під при­во­дом своїх ста­ростів пос­лав до Га­дя­ча своє військо. Військо нес­подіва­но на­па­ло на Га­дяч і об­гор­ну­ло йо­го навк­ру­ги, не­на­че во­ро­же місто. Не­ве­ли­кий па­лац, стайні, за­го­ро­ди, надвірні ха­ти за­па­ла­ли за­ра­зом і згоріли в од­ну го­ди­ну. Лу­бенські ста­рос­ти зігна­ли з се­ла хлопів з плу­га­ми, звеліли ви­ора­ти увесь двір, усю осе­лю, де сто­яло за­бу­ду­ван­ня Ко­нец­польсько­го, й засіяли жи­том. Єремія за­раз по­са­див своїх ста­ростів на гос­по­дарст­во в Хо­ролі та в Га­дячі.

Вигнавши од­но­го сусіда з По­сул­ля, Єремія за­раз на­пав­ся на дру­го­го. Ко­роль од­дав Ром­ни своєму при­яте­леві Ада­мові Ка­за­новсько­му. Але Виш­не­вецький вва­жав на Ром­ни як на По­сул­ля, на­ле­жа­че до йо­го маєтностів. В той час в Луб­нах пішла чут­ка, що Ка­за­новський по­мер. Не вва­жа­ючи на во­лю ко­ролівську, Єремія за­раз пос­лав вчи­ни­ти заїзд на Ром­ни. Заїзд вчи­нив в Ром­нах те са­ме, що в Га­дячі.

Магнати у Вар­шаві підня­ли ґвалт, що Єремія свавільно ха­пає та прис­воює собі чужі маєтності. Ка­за­новський за­раз роз­по­чав по­зов на Єремію.

За сва­вольні вчин­ки ко­роль за­су­див Єремію «на баніцію», себ­то на виг­нан­ня з Польщі.

- Ну, не за­подіє мені ко­роль ли­ха! - крик­нув Виш­не­вецький до Гри­зельди. - Хто насмілиться виг­на­ти кня­зя Виш­не­вецько­го з Польщі та з Ук­раїни? Ще не ро­див­ся на світ той, хто мав би си­лу виг­на­ти за гра­ни­цю кня­зя Виш­не­вецько­го. Я ма­буть швид­ше вип­ру са­мо­го ко­ро­ля з Польщі вкупі з йо­го улюб­ле­ни­ком Ка­за­новським.

Саме в той час зби­ра­ли­ся сей­ми­ки, щоб ви­би­ра­ти пос­ланців до вар­шавсько­го сей­му. Виш­не­вецький приїхав до Луцька на сей­мик, справ­ляв для дрібної шлях­ти бен­ке­ти, поїв та підку­по­ву­вав панків і ви­ду­рив у шлях­тичів та­кий на­каз для своїх пос­ланців у Вар­ша­ву, що сей­мик дає пра­во своїм пос­лан­цям всто­юва­ти за пра­во Виш­не­вецько­го на Ром­ни. Сей­мик виб­рав са­мо­го ж та­ки Виш­не­вецько­го за пос­лан­ця од во­линської шлях­ти у вар­шавський сейм. Не вва­жа­ючи на те, що Єремія був вже за­суд­же­ний на виг­нан­ня, він при­був до Вар­ша­ви як сей­мо­вий по­сол, не­на­че зад­ля то­го, щоб насміятись з ко­ро­ля. Ко­роль доб­ре знав, що Єремія бу­де сто­яти про­ти йо­го на сеймі й «зірве сейм», як тільки ко­роль не вер­не йо­му Ромнів. І справді, ко­роль зняв з Єремії баніцію й вер­нув йо­му Ром­ни, тільки при­су­див Єремії зап­ла­ти­ти Ка­за­новсько­му сто ти­сяч зло­тих.

Забравши Ром­ни, Єремія ду­мав вдер­жа­ти й Га­дяч і по­топ­та­ти своїми маг­натськи­ми но­га­ми уся­кий за­кон, уся­ке пра­во. Маг­на­ти в ті ча­си дійшли до та­кої си­ли, так заб­ра­ли в ру­ки ко­ро­ля, що ко­роль, дав­ши гра­мо­ту на скар­бові маєтності од­но­му па­нові, ча­сом му­сив од­би­ра­ти ту гра­мо­ту в йо­го й да­ва­ти маєтності дру­го­му, дуж­чо­му й ба­гатішо­му маг­на­тові.

Конецпольський по­дав по­зов у суд на Виш­не­вецько­го, так са­мо як і Ка­за­новський. Вар­шавський сейм пок­ли­кав Виш­не­вецько­го на суд, але Виш­не­вецький за­повістив, що він нез­ду­жає й з тієї при­чи­ни не мо­же при­бу­ти на сейм. Че­рез рік знов зібрав­ся сейм, знов пок­ли­ка­ли Єремію на суд. Ко­нец­польський ви­ма­гав у Єремії, щоб він при­сяг­нув, що був і справді тоді сла­бий.

- Покажу ж я і сей­мові, й шваг­рові, який я сла­бий, - ска­зав Єремія і, при­був­ши на Во­линь, зібрав чо­ти­ри ти­сячі сво­го війська й поїхав до Вар­ша­ви.

Тільки що па­ни засіли в сеймі, Єремія обс­ту­пив з військом сей­мо­ву «ізбу» і, роз­лю­то­ва­ний, крик­нув до сей­мо­виків: «Як не при­су­ди­те мені Га­дя­ча й Хо­ро­ла, то я дам­ся вам взна­ки: я по­ру­баю на шмат­ки і Ко­нец­польсько­го, і усіх панів, що всто­юва­ти­муть за йо­го, й са­мо­го ко­ро­ля».

Єремія крик­нув ці сло­ва, мах­нув кри­вою шаб­лею, пос­ва­рив­ся на сей­мо­вих пос­ланців і вис­ко­чив з сей­ма, як навіже­ний. Па­ни за­го­моніли. Ко­роль спо­ло­хав­ся. Усі зна­ли, що Єремії не­ма впи­ну, не­ма за­ко­ну, не­ма пра­ва, ко­ли він роз­лю­тується: усі бу­ли доб­ре відомі то­му, що навісний Єремія мо­же вчи­ни­ти здо­ро­ву зам'ятню та зби­ти бу­чу зо зла