Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

«третього світу» в центрі Парижа і Лондона, французький закон про тридцятип’ятигодинний робочий тиждень. Європа – це настільки ж Піна Бауш[41], як Ґодар[42], і настільки ж Ґодар, як і Кіаростамі[43], якого ми знаємо за європейськими журналами і фестивалями; і настільки ж, як Кіаростамі, Іоселіані[44] – грузин, висланий до Європи з-за її меж; і настільки ж, як він, Сарамаґо[45], який належить до finis terrae (краю світу) декадентства Європи. Утім, хоч би яким парадоксальним це було, Європа є нашим зв’язком з Азією, і ми отримуємо відносну незалежність від Європи лише тоді, коли думаємо про Латинську Америку» (Sarlo, 1998: 1).

Зв’язок латиноамериканців зі Сполученими Штатами також змінюється порівняно до стереотипів, описаних вище. Технологічні, економічні й міграційні взаємодії наново визначають соціально-економічні відносини та деякі наративи між обома регіонами. Мережі CBS і CNN транслюють іспанською мовою міжнародні новини і допомагають встановити взаємозв’язки між латиноамериканським культурним і політичним просторами, поширюючи новини наших країн, які мають обмежену циркуляцію в пресі й на телебаченні кожної з них. Я вже згадував, і ще буду це робити, про роль американських університетів у дослідженні й інтерпретації того, що відбувається в Латинській Америці. Різні економічні журнали в останні роки відзначали, як інтенсифікація промислових, торговельних і фінансових відносин між Сполученими Штатами і латиноамериканськими країнами створює нові форми взаємного пізнання та перетворює деякі латиноамериканські економіки «на життєво важливу частину американського ринку»: «Мексика продає більше промислової продукції Сполученим Штатам, ніж Японія, і більше текстильної продукції, ніж Китай», завдяки чому існує можливість, що «будь-яке припинення виробництва в одній країні призведе до припинення в іншій» (Case, 1999: 48). У зв’язку зі збільшенням кількості латиноамериканців у американському суспільстві серпневий номер 1999 року журналу «Латинська торгівля» (Latin Trade) вийшов під заголовком «Мексика вторгається у США». Інші стверджують, що зростання економічної, технологічної і культурної взаємної пов’язаності за умов асиметричності та субординації лише посилює імперіалістичне домінування. Обидві протилежні позиції спрощують сучасну структуру нерівних взаємодій.

Поміж цих міжрегіональних просторів знову постає видозмінене питання про те, що може в Латинській Америці – і також у Сполучених Штатах – розумітись як власне культурне виробництво. Це завжди було важкою для розв’язання проблемою, як свідчать мультикультурна присутність великої кількості різних за походженням мігрантів та інтенсивний процес культурних запозичень, розпочатий раніше між Європою і не так давно між американцями та латиноамериканцями. Так само очевидно, що зміни, спричинені сучасними технологічними й економічними потоками, не можна оцінювати ні старими дискурсами про ідентичність, ні політикою мультикультурності, розпочатою в кожній державі, коли вони були більш автономними утвореннями. Дізнатися, хто такі ці інакші, які нас цікавлять і нас приймають, і з ким має сенс інтенсифікувати відносини та взаємний обмін, – це завдання, які, крім урахування історії, з якої ми походимо, потребують перегляду за умов нових геополітичних і геокультурних протистоянь, у межах і поза межами угод про вільну торгівлю і економічну інтеграцію.

Необхідно підтвердити цей перехід від протистояння між ідентичностями до утворення соціокультурного простору, розглядаючи, як внутрішня державна та міждержавна політика управляли латино­американською мультикультурністю і як це роб­лять зараз у взаємодії з Європою та Сполученими Штатами. Я досліджуватиму це в наступній главі шляхом порівняння деяких типів політики мультикультурності та регіонального або глобального громадянства, які розвивалися в цих регіонах. Потому побачимо на прикладі сучасної структури наукового, мистецького обміну та культурних індустрій, як змінюються ролі європейців, американців і латиноамериканців у перерозподілі культурної та комунікаційної влади.

Глава 4. Не знаємо, як визначати інакших

Суспільства наратують про свої зміни та про конфлікти між групами, що їх складають, як і між корінними мешканцями та мігрантами, уявляючи міфи і стереотипи, а також за допомогою громадської культурної політики. Для того щоб визначити, хто належить до нації або хто має право на те, щоб бути громадянином, потрібно уявляти спільні риси для людей, які розмовляють різними мовами і мають відмінні стилі життя, способи мислення, котрі не збігаються, однак можуть бути конвергентними. Кожна культурна політика – це політика, яка містить уявлення, котрі дають нам змогу вважати себе подібними. Водночас ця політика містить те, що ми не можемо уявляти про інших, щоб переконатися, чи можливо суміщати відмінності: як співіснувати з тими, хто недостатньо володіє моєю мовою, дозволяє, щоб жінки не носили або носили покривало, не приймає цінності гегемонійної релігії або наукової раціональності, ігнорує ієрархію або пропонує включити її до демократичної горизонталі.

Можна сказати, що, як про це пишуть, етноцентризм і зневага до відмінного зародилися з появою людства, і немає груп, вільних від цього. Греки називають іноземців варварами, тобто такими, що «булькочуть, затинаються». Науа[46] називали своїх сусідів «пополоки» (тобто «ті, що затинаються») і «масауас» («ті, що ревуть як олені»). Для готентотів, айну і рамчадалів назва їхнього племені означає «людина». Чи та сама причина спонукала мексиканців презирливо називати іспанців «гачупінами», аргентинців називати італійців «грінго», а решту латиноамериканців використовувати це ж саме слово для визначення американців США? І коли іспанці називають латиноамериканців «південцями», це вони так відповідають на люб’язність чи це початок нового етапу дискримінації та непорозумінь?

Необов’язково наводити багато прикладів, щоб зрозуміти, що навіть слова, які найкраще зберігалися протягом століть – наприклад, слово «варвар», – мали неоднакове значення за часів протистоянь 2,5 тисячі років тому або кампаній конкісти п’ятсотлітньої давнини, колоніальних та імперіалістичних воєн і за часів електронних грошей і супутникового зв’язку. Постмодерністські узагальнення щодо номадизму недовго витримують порівняння з гетерогенними обіцянками, котрі спонукали мігрувати тих, хто шукав обітовану землю, новий американський світ, про який розповідали іспанці та португальці, або «american way of life»[47].

На Заході держави у різні способи прилаштувалися жити з мультикультурністю. Франція й інші європейські держави підпорядкували відмінності ідеї світської республіки. Сполучені Штати розділили етноси по районах і навіть по різних містах. Латиноамериканські держави долучились у ХХ столітті до європейської моделі, однак надали їй інші модуляції, що можна побачити у трьох формах державної інтеграції: Аргентини, Бразилії та Мексики. Ці уніфікуючі пакти гетерогенних країн функціонували за несправедливості, нерівності та протестів протягом десятиліть, однак за певної стабільності. До вказаних негативів зараз додається інтенсивніша і частіша взаємодія багатьох етносів і зіткнення відмінних способів ставлення до мультикультурності. Латиноамериканці масово мігрують до Європи і Сполучених Штатів, куди також прибувають численні групи азійців і африканців. Американці поширюють свої концепції мультикультурності в Латинській Америці й меншою мірою в Європі шляхом підприємницьких програм, політичного і наукового впливу й ідеологічних моделей масової комунікації. Навіть японці та корейці пропонують Сполученим Штатам, Європі і