Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

на якій сушиться білизна і продукти сироваріння.

Нам на зустріч вийшла молода жінка, трохи старша за Юлію, яка постала невідомо звідки. Що відразу кидається у вічі, це її кремезна статура без унції зайвого жиру. І її робочі руки.

Удалині затихає гуркіт трактора. Та, до якої нас привезли проти нашої волі, демонструє чи то гримасу, чи посмішку й упевнено простягає Юлії руку.

— Сара. Я тут замешкую вже дві зими.

— Ти мені подобаєшся, — каже Б’єро, пролазячи між двома жінками. — Гарні цицьки.

— Ти, замовкни, — гнівається Юлія. — І відійди.

— Ходімо голі в сіно.

Б’єро не помилився. Груди нашої господині, виставлені на загальний огляд, дивовижно круглі. Вони так і кличуть, запрошують до гарячкових пестощів і поцілунків. Проте ж не від мене, не від нас.

Жінка на ймення Сара запрошує нас іти за нею до відкритого місця всередині хутора. Там у центрі булькає фонтан, який б’є з горлянки каучукового шланга. Сара розвертає тачку, ніби вона картонна, підсуває один до одного два ящики, згинає ходунок, не докладаючи зусиль, розкладає стіл для обробки м’яса. Отже, ми зараз на терасі закладу рейтингу п’ять коров’ячих ляпанців. Наша господиня на мить залишає нас, певне, пішла за кубками для якогось почесного напою.

— Б’єро, ти залишаєшся тут. І витягни руку. Я двічі не повторюю.

Він так і робить, але його очі сяють, як ніколи.

Сара повертається із різними посудинами для напоїв. Через свої судоми особисто я здобув право на військову флягу, в яку Юлія встромила саморобну соломинку. Вона зробила це незграбно й замочила свою футболку.

— Я позичу тобі іншу, — сказала Сара із приємністю і певною фамільярністю в голосі.

Роздавши нам вівсяні коржики з металевої коробки, вона вмостила свої сідниці на край фонтана, поклала ноги одна на одну, схрестила руки на своїх дивовижних грудях і повідомила нас, що протягом трьох років оновлює це альпійське пасовисько. Вона впевнена у винятковості цього місця історичної й екологічної спадщини й у важливості відновлення таких острівців. Вона чи то перевіряє на нас гасла, які їй висунули агенції, чи забула, що ми заїхали до її сільського музею не за власним бажанням.

Юлія зі свого боку металевим голосом звітує про ті обставини, які віддалили нас від нашого пункту призначення. Її палець вказує на мене. У такий спосіб я маю змогу виявити, що вмію спілкуватися завершеними реченнями. Я підправляю кілька перебільшень і питаю, чи приймають тут кредитні картки. Сара регоче. Гумор — важлива і недооцінена життєва сила. І на якусь мить я відчуваю велику потребу полегшення. Бо наразі я не бачу виходу із цього нового глухого кута. Я навіть не знаю, з якого боку Кастель.

— Цього вечора може бути злива, — каже Сара, вказуючи на антрацитові хмари, які чіпляються за крижані вершини. — А проблема в тому, що в мене жодного шале для прийому групи.

Проте нічого, в її власному будиночку місце знайдеться. Вона пропонує відділити дівчат від хлопців. Я протестую.

— Ні, я вже провів попередню ніч разом із Б’єро.

— Я ніжний, — захищається Б’єро, зацікавлений у зближенні з Сарою.

Відступати їй нікуди, крім як впасти у крижану воду фонтана, тож довелося дозволити поцілувати себе в шию — їй вистачило духу підняти голову. Щоб відігнати нав’язливого кавалера, Юлія переводить його увагу на купу скалля, вкриту бур’янами.

— Юя, — бухтить Б’єро. — Нумо!

Сара веде нас до резиденції для хлопчиків. Дорогою вона розплющує ногою дві-три грудки і піднімає гілля, об які я міг би перечепитися. Ми проходимо дві напівзруйновані будівлі, продираємося між коморою і купами хмизу, продершись камінням, прилазимо туди, де нам ночувати. Сара відчиняє двері ударом ноги, шпарини для ключа нема, вистачає щільності коробки дверей.

І тут Сара залишає нас і йде до кіз. А я маю час пошукати, чи є тут радіо чи ще якісь засоби зв’язку зі світом. Бо її знезброююча посмішка може означати будь-що.

Тримаючись за стіни, я роблю оглядову екскурсію маєтку. Це відбувається швидко, бо приміщення невелике. Головна кімната із довгим столом, щось типу кухні, чорної від сажі, та спальня, де щось середнє між паласами давніх часів чи два надувних матраци, які ми самі й маємо надути. Ось досвід, який може стати в пригоді, коли висуватимуся в кандидати «Сам на острові».

Гун походжає, як той Пекмен із комп’ютерної гри, відчиняє усі шафи, зважує кутню лаву, занурює руки вглиб печі, а потім вирушає на пошук туалету. Я його помітив раніше, він можуть вельми розчарувати Гуна. А втім. Можливо, все це нагадає йому його дитинство.

Я сідаю на диван, подушки якого, здається, заповнені твердим зерном, можливо, вишневими кісточками. Я заплющую очі й уп’ятдесяте розробляю план дій, щоб не гаяти жодної секунди, тільки-но ми прибудемо до Кастеля. Скласти список моїх основних кореспондентів, стерти мої акаунти і тої ніки — і недавні, і давні, створити ескіз свого меседжа. Присвячу цьому день, якщо буде треба.

Крик виводить мене з напівсну.

— Хтось знає, де Б’єро?

Очевидно, він нас усіх перехитрив.

Надворі волає Юлія. Я підходжу до вікна. Павутиння утворило такий густий серпанок, якого я не насмілююсь торкатися. Біля нашої хатинки Юлія, яка переодяглась у фіалкову футболку із написом «Усі суки — А ти ще не всіх бачила» жестикулює, як маріонетка, яку накрутили. Одначе в цій місцевості нашому товаришеві нічого такого не загрожує. Мої м’язи горять, але із почуття солідарності я іду до неї. На схилі лишилися сліди. Я зі своїми милицями ніби лижник, який переплутав пору року. Я знову питаю її, чи вона обшукала весь маєток.

— Включаючи стайні, — забігає наперед Юлія.

— То значить він із нею, сто процентів.

— Які ще сто процентів?

— Сто процентів, що він із Сарою.

— Люку! Ти бачиш, чого нам уже вартує твоя несерйозність?

Нас перебиває скрик болю. Ми квапимося за будинок. Гун уліз у кропиву. Його обличчя червоне й одутле. Не постраждали лише його вуха й очі, захищені окулярами. Це ніби розмалювати «Людину-слона» Девіда Лінча. Випала нагода схитрувати. Я прошу Юлію позичити мені свій смартфон.

— Про це не може бути й мови.

— Щоб зробити фото.

— У мене нема місця.

— Гу.

Лунає звук, незвичний на цій висоті. І раптом вдалечині з’являється нечітка форма, неначе міраж пустелі. Велосипедист. Попри сильний нахил, він зберігає добру швидкість. Швидкий розрахунок