Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

природи, бо ж у вас, як і в нього, немає грошей на авто? Коли так, то крім вас цього більше ніхто не помітив. Деякі з їхніх нащадків, зроблених ними вночі, не придатні навіть для роботи на фабриці. Вони — дихання, просочене парами перегару. Здається, їх не обходять навіть власні важкі недуги. Ви побачите на екрані щиру згоду, як у пана директора, що живе в із дружиною й дитиною в домашньому теплі й затишку, побачите, як тіні їхніх тіл накладаються одна на одну, затемнюючи полудень, поки іншим доводиться махлювати. Це й багато чого іншого ви побачите на екрані, створеному вашою бідною цікавістю (адже ви хочете бачити самих себе, хіба що в зовсім іншій ролі й, по змозі, не в картонному обличчі!). Люди в селі бачать, як директор ходить колами під скляним ковпаком свого бажання, і зауважують, що там є місце щонайменше ще для однієї людини, і цю кандидатуру він вибрав собі сам. Усі працюють на його фабриці. Ця худобина дістається на електричках, затиснута в незручних купе, де всі жують свою ковбасу й чекають гіршого (що держава засуне їх іще далі в тінь). Ніч повільно опустилася й заповнила нас. Що ж, тоді спімо.

Директор підходить до тачки й наполовину витягає звідти свою дружину, наполовину вона сама витягає себе з вологих рук студента й ступає на землю тутешнього мальовничого краю. Ми бачимо, як парубок, шустрий фацет, якому відкрита широка дорога й не потрібна паперова фабрика, чемно допомагає доставити жінку, мов яку постилку, у її звичний свинячий закут. Ось вона і там. Він чує свою розповідь про те, як підібрав її, п’яну, на путівці. Вона, як і раніше, виглядає так, наче сама не своя, нічого не второпає, тремтить від холоду. Просто перед входом їй наказують зібратися на силі, щоб переступити через поріг. От і собача будка, що з’являється там, де відпочивають її кохані, котрих вона зробила такими своєю власною працею. Ледь укрившись від ока Божого, вони сунуть їй долоні між стегон. Так, вони не можуть дати спокій своїм статевим органам, їхні маленькі стовбури мусять постійно вивергати вогонь. Їм належить те, що вони (у своїх вічних побрехеньках) перетворили на якийсь невгамовний прутень, що його носить із собою хижак. Навіть дитина виявляє бажання побути вдвох і реве щосили (син кричить двічі, як особистість і як її заступник у малій, але точній копії!). Директор заряджає й перезаряджає грізну зброю, що висить нижче пояса. Дитину, крім мистецтва й спорту, цікавить ще й поп-музика по радіо, там її ганяють по колу. Власне, мені не шкода дитини, адже її мати повернулася до домашніх берегів і судків. Вона пристала до плеча чоловіка, немов шевська смола — до кожуха. Його інструмент уже обмацує зсередини стінку штанів і тягнеться до рідної дірки. Жінка зм’якла у своїй збруї, якої вона сьогодні не прала, бо для цього існує прислуга. Наймані руки нині дешевші від грибів, для жінок на фабриці більше немає місця, де вони могли б з’явитися на поверхні цього світу, не стаючи відразу причиною появи живої істоти. Жінок день у день постійно виробляють або викидають у глибоку ніч. Вони народжують дітвору. Нам уже спадало на думку, що у нічний час тільки заможні переступають поріг безтурботного царства насолод, і тоді їм, нарешті, доводиться потрудитися! Колись же і їм доводиться це робити, якщо вже вони одного разу з’явилися на світ й сидять у своєму «мерседесі»: лише їм дане право привласнювати.

Домашній халат (куплений у Відні, у царстві моди для багатих!) метляється на тілі смертельно стомленої жінки. Алкоголь у ній прохолов. До чого весь цей шум, що його зчиняє нині директор? Чому жінка, непристойно одягнена, вирушила до ігрової зали природи? Собакам не вільно бігати без прив’язі! Вона заходиться кашлем, коли чоловік давить їй на потилицю й на совість. Турбота про дружину перемагає, і він притискає її до грудей, обвиває руками: халат нам більше не потрібен. Аби тільки парубчак скоріше пішов геть, своєю присутністю він дає можливість порівняти два тіла — нинішнє тіло чоловіка й те, яким воно було первісно заплановане й подане у вигляді проекту в органи будівельного нагляду. Наберіться терпіння, у встановлений строк ми побавимося, назавжди скинувши нашу нездалу оболонку.

Директор паперової фабрики у своїй оригінальній версії показував краще, ніж ми сьогодні з нашою нелюдською жорстокістю можемо собі уявити. Ця жінка кохає і сама позбавлена кохання, і в цьому вона анітрохи не відрізняється від інших. Перст долі не можна випередити, і це так само вірно, як і те, що я зараз показую пальцем на вас. Жінка — це щось іще мізерніше, ніж узагалі нічого. Парубок сміється із вдячного директора, якому він повернув його песика. Він зухвало читає з обличчя чоловіка, що той вважає себе його суперником. Утім, студент охочіше володів би паперовою фабрикою, а не гриз граніт закону й права. Він не почувається рівним і близьким людям, які з блаженними поглядами шкутильгають на фабрику неприступними сходами, адже вони мусять побачити того, хто дає роботу їм, їхнім членам і їхньому коханню. Про що зараз думає студент? Про те, з ким він завтра гратиме в теніс.

Пан директор словами розпалює свою ватрочку. У його полум’ї розігріваються й закипають ті, хто носить еротичну білизну й розбурхує вогонь у крові своїх партнерів, у крові, що наповнює їхні мотори, і вони прагнуть працювати безупинно. Але гнів Божий звернено на бідних, які не люблять про це чути й бродять зі своїми дітьми стрімчастим берегом там, де хімікалії пожирають струмок. Найголовніше, що в усіх нас є робота й ми приносимо з неї додому чудові болячки.

Ґерті, немов важкі, зняті з петель двері, падає у підставлені руки чоловіка. Питання ось у чому: чи витримає ця конструкція, якщо схопиться буря і закрутить заметіль? Парубкові варто надпити від неї ще ковток, добре б просто завтра. Однак сьогодні її заслінки відчинятиме, поки не стемніє, інший чоловік, з місцевих. Директор доступною мовою сказав, що жінка повинна спочивати тільки на тому ложі, що ВІН їй приділив до скону. Саме він смикатиме її з найзручніших боків (ліворуч і праворуч), атож, ця істота перетворилася для нього на невигубну звичку, як склянка, в яку він заглядає. Вона завжди тут, під рукою, звідси й занепокоєння, коли вона раптом зникає і її не вдається знайти. Усе, на що тільки здатна фантазія, можна втілити в