Читати книгу - "Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна"

Чому такий розрив? Що фармерка не вміє говорити по-англійському, це зрозуміло і це їй прощено. Але що малий хлопчик у хорошій українській родині не знає вже, як буде по-нашому «стіл», «ніс», «вухо», — цього я вже ніяк не втну. Адже ж від того, що він знатиме, крім англійської, ще й українську, від цього він же не перестане бути добрим канадійцем. Батьки стоять вище, бо вони знають дві мови. Діти їх уже одномовні.

Щось тут бракує. Але що? Чому жиди вчать своїх дітей тих мов, які вони знають. Вони навчають своїх дітей і української, бо їм треба для бізнесу.

Що ж це таке, що тут навіть для бізнесу, в суцільній українській стихії, вже не треба мови своїх батьків? Що тут бракує?

10.

Так я бідної фарми не знайшла. Всі бідні фарми покинуті. Знайшла я її в музеї.

Коли в’їдете в заповідник Елк Айленд Парк і доїдете до величезного двадцятимилевого озера, там на мальовничому пагорбі побачите українську піонерську хату. Під стріхою, з причілком — така своя, рідна, затишна хата. Журавель біля неї задивився в небо. Після цих вицяцькованих модерних «бонґало», «бейсментів», вікон на всю стіну, пласких дахів, — наче чистої води напилася після пундиків.

Хата ця вносить спокій у весь краєвид, одухотворює його. Вона ще здалека притягає зір і вже не хочеться від неї відриватися.

Я приїхала з Паушами. Вони мені розповідають, що уряд ухвалив побудувати у цім парку три музейні одиниці: репліку української піонерської хати, репліку індіянського шатра і репліку старого Форту Вікторія. Поки там хто ще надумається, а українці вже й зробили. Будовано цю хату за моделлю патріярха албертійських українців, Петра Зварича, і під його безпосереднім доглядом та вказівками. 1951-го року було відкриття цього пам’ятника, музею-хати. Народу з’їхалося — тисячі! З фермерських околиць, з Едмонтону…

Тихо в парку, вже сезон минув. І хата замкнена, ми тільки зазираємо через вікна. Так, українська хата, тільки мисник не на тому місці, він повинен стояти напроти печі. І скрині нема, а стоїть плетений кіш. Образи не там… Я критикую, але пані Пауш заперечує. Це ж не хата в Україні, а хата перших переселенців із України в Канаду, тому все так зроблено, як було в тих хатах тут, у Канаді..

Ми ще довгенько товклися біля хати, відходили й оглядалися, бо чогось не хотілося від неї віддарюватися. Така вона рідна та мила, — еманація таємного чару українського села.

— Видно зразу, що в такій хаті живуть статечні, роботящі, хороші; люди, нездібні ні на яке ошуканство, — каже Стефанія Пауш. — Видно відразу, що тут бояться Бога і люблять правду. Ця солом'яна стріха відганяє все зле та недобре, і з такої хати нічого злого не може вийти.

КЕЛҐАРІЙСЬКІ ДЯДЬКИ

1.

— За такого інтелігента я не проміняв би й одного свого старого ходака, — важко сказав водій нашого авта, керуючи стерном, везучи нас у темну ніч.

— Алилуя!

Вертаємося ми, нас повне авто, з гостей від одної степової фарми, а тому в нашому авті дуже гамірно, розмовно, співно. І яких тільки пісень не знають ці келґарійські дядьки! Старовинні пісні, ніде ще не записані, і знані мені з дитинства, бо й мого роду дядьки та тітки їх співали. Повертається те дитяче почуття любови до чогось приспаного у віках, всмоктано поколіннями з рідного ґрунту, туга за чимось недосягненим, нездійсненим ще силою мого титанічного народу, роз’юшеного чварами, розпитого в горільчаному дурмані.

Ось і сьогодні. Та й розгулялися ж у того гостинного фармера! Приїхали ми на його хутір, — а там повно гостей. Коли, як, що? Невідомо, господар їхав поперед нас своїм автом із церкви сам. Стіл посеред хати аж угинається від закусок, як на Різдво. Гості позасідали м’які крісла, канапи, фотелі. Господар припрошує гостей, котрих несмілівіших, господиня підносить на таці ковбаси, закуски, холодці. Чаю? Кави? Чарку свою допивайте!

А в вікно, таке завбільшки, як ворота, заглядає безмежний степ. Цей хутір ані сусідів близько не має, ані лісу ніякого. Весь степ, що око засягне, належить цій фармі.

Господар, його дружина, його син дуже привітні. Раз-у-раз підходять, поговорять — щоб ніхто не чувся тут самотнім. Питаю я, хто це, а хто це, — господар сам не знає. Хто їх сюди запросив і чого вони тут. Але чи ви не знаєте широкогостинних дверей цього дому?

— У мене часом по сорок людей буває з усіх усюд — з Келґарі, з Едмонтону, з Летбріджу. Це сьогодні ще мало, — каже господар і поспішає забавити іншого гостя. А тут вже й син підходить, питає, чи не з’їла б я ще чого.

Це якраз добра нагода дещо розпитати. Аґроном Підручний коротко охарактеризував чотири типи господарки на півдні Алберти. От би їх побачити! Цікаво, до якого типу належить їх господарство?

— Ми маємо іригацію на наших полях, — відповідає на це молодий фармер. — Тут поблизу в Летбріджі є цукроварня, консервні фабрики, броварня. Ми плекаємо бурякові плянтації. А пшениці не сіємо, бо тут для пшениці земля занадто дорога.

Та розмову нам перебиває тоненька пані в чорній сукні. Я її помітила ще в церкві, була вона ще в чорному ж ширококрисому оксамитному капелюсі. Дуже елеґантна, я думала, що то — якась артистка. А це тут такі фармерські жінки. Отже, молода фармерка послала кудись свого чоловіка, а я спинила зір на метеликові: її мала доня кружляла на килимові вітальні у білому повітряному мереживі.

Пиво вносили до хати скриньками, горілку пили склянками… можна сказати, дискретно, бо не доносили до парадної вітальні, а розпивали в простішій передній-кухні. І ще на прощання пили, стоючи в колі, співали по-парубоцькому, з витягом, із блаженним виразом на лицях — як співали вони ще вдома, коли й не думали, що доля їх закине до Канади, пошпурляє ними по тяжких заробітках і винесе на свойому хребті у розкоші та багатства.

Все було так зайняте своїм пивом, що я й не наважилася заговорити про якісь такі екскурсії в тутешні околиці. А так хотілось побачити ті нелічені череди худоби в напівдикому стані! Між нами кажучи, я сподівалася, що знайду тут якогось земляка, який має охоту та час показати тут дещо. Може ті «майни», куди наші люди ходили на заробітки, може які історичні місця… Є тут десь якась скеля