Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

Покинь, мамусю, я сама про це подбаю.

— Посидь, відпочинь, мамусю.

У цих простих словах відбивалася безмежна любов, що пов’язувала Дженні з матір’ю. Вони завжди чудово розуміли одна одну, й чим далі, тим повніше й глибше ставало це взаєморозуміння. Дженні було невимовно важко думати, що мати, наче невільниця, не може вийти за поріг. Цілий день за своєю роботою вона думала про убогий будиночок, де та клопочеться й працює. Як би хотілося Дженні дати їй відпочинок і скромний затишок, якого вона завжди так жадала!

Розділ XIV

За той час, доки Дженні служила у Брейсбріджів, світогляд її набагато поширшав. Цей чудовий дім виявився для неї школою, де вона не тільки вчилася одягатись і тримати себе, але й здобувала науку життєвої мудрості. М-с Брейсбрідж і її чоловік були надсучасні люди, втілення самовпевненості, бездоганного смаку в галузі умеблювання, вміння одягатися за останньою модою, приймати гостей і триматися у товаристві за всіма правилами хорошого тону. Увесь час, без жодного приводу, якщо не рахувати власної примхи, м-с Брейсбрідж у коротких афоризмах викладала свою філософію.

— Життя — це боротьба, люба моя. Якщо хочеш щось здобути, треба за це боротися.

— Я вважаю, що вкрай безглуздо не використати будь-якого засобу, що може тобі допомогти стати тим, чим ти хочеш стати. (Це сказала, підмальовуючи губи).

— Майже всі люди дурні від народження. Вони живуть, як того заслуговують, і ні на що краще не придатні. Зневажаю брак смаку — це найтяжчий злочин.

Більшість цих велемудрих настанов призначені були не для Дженні. Але, випадково почувши їх, вона не могла не замислитись над ними. Неначе насіння, що впало на плодючий ґрунт, вони пустили паростки. У неї почало складатись деяке уявлення про щаблі життя суспільства, про владу. Можливо, високе становище й не для неї, але ж воно є в світі, і, коли доля всміхається людині, можна піднятися щаблем вище. Дженні працювала і все думала, як їй досягнути кращої долі. Хто захоче одружитися з нею, знаючи її минуле? Як вона пояснить існування дитини?

Дитина, її дитина — найголовніше, найзахоплююче, невичерпне джерело радості й страху. Чи зможе ж вона хоч колись зробити свою дочку щасливою!

Перша зима проминула досить гладенько. Завдяки найсуворішій економії діти були одягнуті й ходили до школи, за квартиру й меблі удавалося платити своєчасно. Тільки один раз мирна течія їхнього життя опинилася під загрозою — коли батько написав, що приїде на різдво додому. Фабрика мала на цей короткий час закритися. І, природно, Герхардту не терпілося подивитися, як живе його родина в Клівленді.

М-с Герхардт від душі рада була б чоловікові, коли б не боялася, що він учинить бешкет. Дженні говорила про це з матір’ю, та в свою чергу обговорила все з Бассом, і він порадив не боятися.

— Не турбуйся, — сказав він. — Батько нічого не зможе зробити. А якщо він що-небудь скаже, я сам з ним поговорю.

Сцена відбулася неприємна, а все ж не така важка, як боялася м-с Герхардт. Чоловік приїхав удень, коли Басс, Дженні і Джордж були на роботі. Двоє молодших дітей зустріли його на вокзалі. Коли він увійшов до будинку, м-с Герхардт ніжно обняла його, з трепетом думаючи в той же час про те, що зараз все неминуче розкриється. Їй не довелося довго чекати. Через кілька хвилин Герхардт заглянув до спальні. На ліжку, що було застелене білим покривалом, спала гарненька дівчинка. Він одразу зрозумів, що це за дитина, але вдав, ніби не знає.

— Чия це? — спитав він.

— Дочка Дженні, — боязко сказала м-с Герхардт.

— Давно вона тут?

— Не дуже, — хвилюючись, відповіла мати.

— І та, напевно, також тут, — заявив він, не бажаючи навіть вимовити імені дочки.

— Вона працює служницею, — заступилася за Дженні м-с Герхардт. — Вона тепер так добре тримається. Їй нікуди більше подітися. Не чіпай її.

Герхардт дещо зрозумів, поки жив далеко від родини. У роздумах на релігійні теми у нього виникли дивні, незрозумілі думки й почуття. У своїх молитвах він признавався всевишньому, що даремно повівся так з дочкою. Але він не вирішив ще, як же поводитись з нею надалі. Вона вчинила великий гріх, від цього нікуди не втечеш.

Увечері, коли Дженні повернулася додому, вже не можна було уникнути зустрічі. Герхардт побачив її крізь вікно й вдав, наче з головою поринув у свою газету. Дружина, яка раніше благала його хоч би подивитись на Дженні, тепер тремтіла від страху, як би він словом чи рухом не образив дочку.

— Ось вона йде, — сказала м-с Герхардт, заглянувши в їдальню, де він сидів, але Герхардт навіть не підвів голови. — Скажи їй хоч слово, — встигла вона ще попросити, раніше ніж відчинилися двері, але він не відповів.

Коли Дженні увійшла в дім, мати шепнула їй:

— Батько в їдальні.

Дженні зблідла, притиснула палець до уст і зупинилася в нерішучості, не знаючи, як бути.

— Він бачив?..

І замовкла, зрозумівши по обличчю матері, що батько вже знає про дитину.

— Іди, не бійся, — сказала м-с Герхардт. — Він нічого не скаже.

Дженні, нарешті, підійшла до дверей, побачила батька, на чолі в якого викарбувались зморшки — знак глибокого роздуму, але не гніву, — і, одну мить повагавшись, увійшла до кімнати.

— Тату, — вимовила вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.

Герхардт підвів голову, його сірувато-карі очі допитливо дивилися з-під густих рудуватих вій. Він глянув на дочку і щось у ньому затремтіло; але він прикрився своєю непохитністю, ніби щитом, і нічим не виявив, що радий її бачити. В ньому відбувалася страшенна боротьба між умовною, загальноприйнятою мораллю й природним батьківським почуттям, але, як це часто буває з обмеженими людьми, сила умовностей тимчасово перемогла.

— Що? — сказав він.

— Ти не простиш мене, тату?

— Прощаю, — похмуро відповів Герхардт.

Дженні на мить знітилась, потім ступила до нього, — він чудово зрозумів, для чого.

— Ну, все, — сказав він, злегка відхиляючи її, як тільки вона торкнулася губами його поголеної щоки.

Холодна була їхня зустріч.

Коли Дженні після цього гіркого іспиту вийшла на кухню й зустріла допитливий материн погляд, вона спробувала пояснити, що все начебто минуло щасливо, але їй не вдалося приховати свої почуття.

«Ви помирилися?» хотіла запитати мати, але не встигла й слова промовити, як дочка