Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

Джеронімо, щоби скинути з влади Мустанга й Тутанка. Якось я приїхав — і все було вирішено. Тутанк і Мустанг бісились удома, а Джеронімо щоранку вирушав з Татком — за офіційною версією розвідувати ділянки вздовж річки; у цю брехню вірили тільки вахлаки, хіба що наймолодші — Олень, Нефертіті, Тутсі, а найбільше Послідок, якого через вік і слабкість характеру весь час тримали в незнанні; ми всі добре знали, що розвідка по той бік гори слугувала за алібі для візитів до шахти.

Моє серце пройняв холод, коли я почув, що Татко взяв Джеронімо за помічника. То були розчарування і ревнощі, бо мені боляче було уявляти їхню розмову вночі біля шахти. Таємність, вороже оточення, постійна загроза осипу чи випадкового вибуху — усе це зближує більше, ніж роки спільного існування. Тим паче, що чудернацький метод видобутку, вигаданий Татком, потребував постійної підтримки партнера. Метод полягав у вибиванні скелі зубцями пилки — спершу зеленого сланцю, а після того кварцу. Кварцова жила була горизонтальною, два на чотири фути, гарного матово-білого кольору зі смужечками золота, вона піднімалася на північний захід під кутом у сорок п’ять градусів — тож слід було повзти тунелем, де місця було досить для двох осіб, буру й компресора. Будь-який рух у такому небезпечному просторі потребував клепки й винахідливості та не залишав права на помилку. І найбільше в тих умовах я остерігався, що Джеронімо піддасться спокусі своєї метикуватості.

За ті п’ять років, що ми володіли шахтою, я навідувався туди нечасто. Хоч як я хотів відсторонитися, все таки виконав дуже важливу роль у цій справі. Я залишив таксі та влаштувався торговельним представником до компанії «Mines&Mills Supplies», постачальником спорядження для шахт. Окрім забезпечення нашої справи всім необхідним, я також контактував із підприємцями, що дало змогу непомітно збувати золото. Ми з Татком довго щодо цього сперечалися тієї ночі в підвалі й дійшли висновку: знайти невеличку золотодобувну компанію і не вельми причепливого директора, який, аби підвищити статус компанії та ціну акцій на біржі, погодився б тихцем купувати наше золото. Тож старенька вантажівка щовечора, приглушивши двигун і вимкнувши фари, спускалася з гори з тонною помережаного золотом кварцу — і везла його до «Goldstream Mine».

Звісно, всі ці перестороги не могли вічно тримати вахлаків у незнанні. Відколи «Northern Consolidated» виїхала, Норко змінився до невпізнанності. Місто скидалося на збіговисько злидарів, які не знаходили собі місця. Їм не вдалося побудувати собі нове життя деінде — або ж їм це взагалі не спадало на думку, тож вони залишалися, загублені в місті, що гнило за відсутності сподівання; вони скидалися на оленят, які зненацька вигулькують серед жахливої підвечірньої спеки серед австралійських Золотих полів.

Вахлаки ненавиділи нас не менше, ніж ми їх. Вогняна війна довела їх до існування, де панувала пекельна злоба що стримувала потік жовчі в очікуванні справедливого небесного втручання. Вахлаків було небагато — кілька родин — і всі вони з жахом очікували нових принижень, з власної мовчазної згоди перетворившись на жертв терору, що спостерігали за нами із вікон.

Нам ніколи не спадало на думку, що вони можуть нас виказати. Нам здавалося, що ми надто міцно тримали їх у своїй владі, аби сплеск гідності спричинив таку небезпеку. «Хай тільки спробують, — бурмотів Джеронімо, — хай тільки наважаться хоч слово поперек сказати...»

Усі ці роки я жодним чином не брав участі у війні проти селюків. Дякувати Богу, будучи старшим від народження, я не мусив постійно демонструвати схильність до влади, якої не прагнув. Навіть Джеронімо відмовився згодом від влади. Він був уже не в тому віці, щоби долати юних шибеників чи гасати під прикриттям ватри. І все ж він залюбки брав участь у жорстоких іграх — і саме він зазвичай підбурював до них найбільш натхненно.

Джеронімо перетворився на главу родини. Незаперечного ватажка. Коли Тутанк і Мустанг поїхали з міста, старшим став він — якщо не зважати на Діву, якій було тоді 22 роки і яка весь час перебувала в будинку, та все ж вона була дівчиною, а про мене просто забули, поховавши під горою обов’язків. Я став довіреним кур’єром, якому замовляли динаміт, пальне та знаряддя для дослідження шахти. Я приїздив і від’їздив, з’являвся і зникав, жив на дорозі, розуміючи, що саме чекає на мене вдома. Мене непокоїло те, що могло статися на шахті — нещасний випадок, поліція, Татко в кайданках; мене тривожила Матуся, яка після народження Послідка, переставши приводити на світ інших дітей, замкнулась у нерозбірливому бурмотінні; я непокоївся через можливі витівки Джеронімо. Хто мав стати його жертвою цього разу? Тентен? Тур? Чи бідолашна Анжела, на яку він так напосідався?

Тентен був йому за ад’ютанта, за праву руку — саме Тентен від імені Джеронімо палив і плюндрував Норко, і саме на Тентена він найчастіше злостився. Тентен приймав усі приниження з вірністю лицаря, який має здолати випробування ініціації.

Та найбільше уваги він приділяв Анжелі, коли вона поверталася з монастиря чи (хай Бог милує) від МакДаґлів. Дивною була та Анжела. Зростала вона з прагненнями, що мали б зачахнути в нашому лабіринті, весь час намагалася втекти і все одно поверталася щоразу, свіжа, наче троянда, легка й усміхнена — аж поки Джеронімо вкотре не брався висмикувати із неї пір’я.

Працював він із точністю хірурга. Знав, куди треба бити. З Анжелою Джеронімо поводився украй жорстоко. Її ніколи не били — ще чого! За винятком Томмі, яка отримувала копняки у відповідь на свої випади, дівчат із роду Кардинал вдома ніколи не ображали фізично. Джеронімо катував Анжелу вишукано. Скажімо, коли вона поверталась із монастиря в білосніжних блузці й спідниці, він примушував її рахувати котів, що гнили у бочці в очікуванні котячого свята, коли Кардинали розгулювали безлюдними вулицями Норко з насадженими на палі тушками. Після того, як Анжела перелічувала трупики в бочці, Джеронімо цікавився: «Достатньо?» І їй доводилося вагатися між кількістю, якої начебто мало би бути досить, і тим, що лежало в бочці — тільки не повертатися б туди. «Сестро Анжела, ти забула про кота для твого янгола-охоронця». І вона поверталася до бочки. «А як це сказати латиною?» І коли вже ніхто не сміявся та й він сам утомився, Джеронімо повним зневаги голосом наказував: «Іди переодягнися, від тебе тхне тухлою котятиною!» А вона стояла, розгублена, брудна, посеред вітальні — поки Томмі не тягнула її за рукав до їхньої кімнати.

Я так і не звик до погляду, яким вона озирала нас — точніше, до відсутності погляду. Закам’янілі очі, набряклі від потуги — вона чекала кінця випробування, зіскулившись десь усередині себе,