Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ19.2

Наступний ранок зустрічає мене головним болем і ломотою в тілі. І якщо крепатура супроводжується солодкою негою, що розкочується внизу живота, то головний біль…

Як би я не намагалася переконати себе в правильності мого вчинку, заспокоїтися мріями щастя в майбутньому; душевної рівноваги це не додало. Людина живе лише раз і щодня сьогодні. Решта — далеке. Будь це майбутнє чи минуле. Надії чи спогади.

І якщо посадити за конспекти ввечері я себе змогла, то насильно запам'ятовувати інформацію була просто не здатна. Я годинами перечитувала кілька абзаців, щоби десь на другому слові повернутися до нездійсненних найближчим часом бажань.

Коли стрілка годинника перевалила за десяту, я взяла телефон, аби за звичаєм, що давно сформувався, набрати мамі. Ми телефонуємо в різні години, але неодмінно щодня.

На екрані виявляю повідомлення: «Завтра будь на зв'язку о 17:00 і ні хвилиною пізніше. Це важливо. Ми вирушили до друзів, тому сьогоднішній дзвінок скасовується. Доброї ночі."

«Добраніч», — пишу, і хочу додати легке «повеселіться», але видаливши, вирішую залишити як є.

Машу головою з боку в бік у спробі прогнати наростаючий ком поганого передчуття і глянувши в телефон, якнайшвидше мчу у ванну. Так справа не піде, треба брати себе в руки. Знову загубилася в думках, забувши про час. На чай та бутерброди зайвих хвилин не маю, тому швиденько натягнувши на себе кардиган та штани, випиваю цитрамон та натягую шапку разом із курткою. Суну в сумку щітку для волосся, щоб, зрадівши, що їду в ліфті одна, там нашвидкуруч причесатися. Забігаю в аудиторію без однієї хвилини дев'ять. Офіційно: не запізнилася, але якби дізнався батько… охх…

Погляди одногрупників цього разу до мене не прикуті. Усі балакають, перекрикуючись між рядами, а я помічаю широку посмішку своєї русявої подруги, яка махає мені з третього ряду.

— Перші ряди були зайняті, коли я прийшла, можна було, звісно, втиснутися​​але, та я не захотіла штовхатися ліктями, — каже, коли я плюхаюся поруч із нею у спробі перевести подих. Це ж треба було так летіти…

— Не біда, — відповідаю і посміхаюся у відповідь, швиденько дістаючи навчальні приналежності.

Студентський день проходить у спокої. Марка я не бачила, він, ясна річ, ​​не писав, і я теж. Іноді я подумки поверталася до нас, але зусиллям волі намагалася їх позбутися. На щастя, зі мною була Арінка, яка нізащо не давала мені нудьгувати. Вона розповідала про одногрупників, про смішні випадки в університеті і це дуже допомагало.

Але було ще дещо, що цеглою літало наді мною, погрожуючи впасти будь-якої миті: розмова з мамою. І я не хотіла цього так сильно, як хотіла зникнути, випаруватися, розчинитися в небутті. Тільки всі припущення навіть близько не могли стояти з тим, що вона сказала. Я ніби знаходилася на вершині гори, а потім різко боляче і неприродньо котилася дзиґою, чіпляючись за всі виступи і каміння, зчісуючи своїм тілом гілки і стрімчаки і так мені хотілося втратити свідомість, не відчувати гнітючого болю, не спостерігати, як тішу чуже самолюбство шрамами, але ні, я була у свідомості. І зовні я все ще була неушкоджена.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍