Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 20

— Не смій забути про це, Таїсія. І зроби все, щоб батько був задоволений, — дає останні вказівки мама, і переходить на захоплений тон, — Такий день! Будуть усі: начальство його, підлеглі і ви разом з Ілюшенькою, звичайно, теж повинні бути присутніми! Там і про заручини розповісте!

— Що? — ахаю і завмираю, — Це неможливо! Ілля не робив мені пропозиції!

— О, доню, знову ця сучасність! — з напускною безтурботністю кидає на тому кінці дроту. — Він домовився про все з батьком, твоє рішення тут не є ключовим.

— Але мене ніхто не спитав, — бурмочу розгублено, і, ніби за рятівну соломинку хапаючись, вимовляю з надією. — Я ж не люблю його, мамо…

— Таїсія, — осмикує вона, — Ми обговорювали це вже тисячу разів! Стерпиться-злюбиться, пам'ятаєш? Ніщо не буває одразу, — її голос стає поблажливо-солодким, наче я не розумію прописних істин, — а кохання, воно у всіх різне. Для когось кохання у дітях зосереджене. Довчишся і будеш всю себе їм віддавати. А мені як хочеться онуків у колисці похитати! Ось ти, коли була маленька... — вона все говорить і говорить, але я нічого не здатна розібрати. У вухах шумить, перед очима пливе, і я просто не хочу вірити, що знаходжуся в реальності. Не хочу.

— Таю, куди ти зникла? Таїсія!? — усе всередині, наче похололо. Наречена, заручини. І згода моя не потрібна. Може, сниться?

Немов у маренні, я справді з усієї сили щипаю себе за стегно. Боляче.

— Так, мамо, я тут. Піду вибирати сукню. Я передзвоню.

— Давай, доню, будь розумною дівчинкою і не накручуй себе зайвими думками. Пам'ятай, стерпиться… — я не дослухаю цього дурної маячні!

Маячня! Як так можна? Ми що, у середньовіччі?! Якого біса мене, як корову на ринку продають!? Так. Спокійно. З матір'ю розмовляти марно, треба говорити з батьком!

Я думала, у мене хоч час є! Закінчити універ, влаштуватися на підробіток на останньому курсі, накопичити грошей і помахати татові ручкою. І набратися хоробрості. У мене був час набратися хоробрості! Я була б незалежною з роботою та освітою! Це був геніальний план! Мені усього лише час потрібен був!

А тепер я у розпачі. За квартиру платять батьки, навіть гуртожиток мені ніхто не дасть, якщо батько замовить слово. А він замовить. Я в Київ мріяла перевестися тільки для того, щоб він не зміг мені заважати влаштуватися на роботу. Зараз би зарекомендувала себе на парах, здала б добре сесію, довівши, що можу вчитися тут сама і змогла підшукувати вакансії у другу зміну, наприклад. Можливо, це параноя, мій батько не настільки впливовий і сферу бізнесу змусити працювати на себе не зможе, але корисних знайомств як для військовослужбовця у нього справді дуже багато.

Недаремно не пропускав жодного застілля з шишками, був присутній на будь-якій, де б вона не відбувалася, зустрічі та завжди підтримував знайомства. З рядового прапорщика він, швидко проходячи кар'єрними сходами, виріс у полковника. Він не тільки дзвонив потрібним людям у справі, а й регулярно посилав швейцарський шоколад і французький коньяк високопоставленим особам у свята і отримував привітання у відповідь сам. І судячи з кількості подарункових коробок і пакетів у нас вдома, потрібних зв'язків він вибудував достатньо. Тому підстрахуватися не завадить. Ось я й підстрахувалась.

Він же забере мене до Чернігова по клацанню своїх пальців! За єдиним дзвінком мої документи повернуться назад, а мені нічого не залишиться, як бігти за ними, обганяючи потяг, щоб бути вдома раніше батька. Тому що, приготувавши десерт до вечері, можна розраховувати на амністію! Амністія, здається, тюремний термін, але мені якраз підходить!

Чорти би їх усіх узяли! Батька, який любить громадську думку більше за мене, мати, яка готова пожертвувати всім аби догодити йому, та Іллю, якому на мене начхати з високої дзвіниці, а на зв'язки батька — ні! Дивно, як він не покинув наш внз і не пішов до військового. Гадаю, він мій конвой. Як це все бридко. І я мерзенна.

Я буду звинувачувати себе за кілька лічених хвилин, що ненавиджу найрідніших мені людей. Якими б вони не були, вони дали мені життя, забезпечили всім, і я маю бути вдячною, але зараз ненависть застилає очі! І я хочу мати право хоч би на це!

Люди вирощують курку і доглядають її, щоб пізніше випатрати і зжерти. Відчуваю себе нею. Незабаром випатрають, а трохи пізніше від мене нічогесенько вже не залишиться. Тоді, коли я здамся. Коли Ілля одягне мені на палець те чортове кільце. Тоді надії не буде. Забути дітей? Не хочу, щоб мої діти відчували те саме, що я. Не хочу, щоб росли у пресингу і слово зайве сказати боялися. Чоловік має бути рішучим і розуміючим. І не в кулаку його сила, а в слові та повазі.

Хочу знову торкнутися тебе, Марк.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍