Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Розділ 11

Наші стосунки чудові. Інакше не можу сказати. Перший місяць пролітає немов уві сні, з якого не хочеться повертатися.

Так, іноді Микита проводить час із друзями, але я вже не сприймаю це так гостро. Хоча все одно в глибині душі сидять ревнощі: а що як він зустріне дівчину свого віку?

Страх втратити його не залишає мене.

Але відразу відкидаю подібні думки.
Якби він хотів зустрічатися з ровесницею, то вже зустрічався б із Настею. А він вибрав мене. Це в моєму ліжку він спить. Це зі мною він проводить ночі. Мене цілує, мені шепоче різні збудливі слівця.

В офісі про наші стосунки ніхто не знає. Помічають, звісно, ​​що Микита частенько замовляє мені обід із доставленням чи приносить папери замість колег. Але дівчата вважають, що він до мене просто підлещується, щоб хорошу характеристику отримати.

Я не поспішаю відкривати їм правду. Тим паче що Микита регулярно заграє з Настею на публіку. Вона, так би мовити, наша “ширма”, і мені часом її навіть шкода.

Одного дня на мій телефон приходить дзвінок. На екрані висвічується назва репродуктивного центру, де я давно стою на обліку. І серце тужливо стискається.

Адже я так і не закінчила лікування. Закинула, коли весілля не відбулося. Але нещодавно знову звернулася туди та пройшла обстеження.

Звичайно, Микита надто молодий, щоб хотіти дітей просто зараз. Он як він злякався, коли кінчив у мене. По очах видно було, що діти йому не потрібні.

Але я все частіше ловлю себе на думці, що хочу народити від нього. Хочу вкрасти частинку коханої людини…

Коханої?

Здивовано заплескую долонею розкритий рот.

Ми з Микитою не освідчувалися одне одному в коханні. Я навіть боюся сказати це вголос, щоб не наврочити. Але саму себе не обдуриш.

Настав час визнати, цей хлопець запаморочив мені голову. Я кохаю його. І хочу від нього дітей. От і все.

Підношу телефон до вуха.

— Діано Георгіївно? — чую привітний жіночий голос.

— Так, це я.

— Добридень, мене звати Дарина. Я дзвоню щодо ваших аналізів. Лікарка хотіла б із вами поговорити. Коли вам буде зручно до нас підійти?

Усередині все обмирає.

— З моїми аналізами щось не те?

— Лікарка усе пояснить під час особистої зустрічі. Скажіть, коли вас записати на візит.

— А коли є вільний час? — говорю, а в самої горло стискається.

Чую в телефоні клацання по кнопках клавіатури.

— Є вікно сьогодні на другу годину. Вам підходить?

— Так, звісно.

— Записала. Усе, чекатимемо на вас.

— Дарино! — я встигаю крикнути, доки вона не відключилася.

— Щось ще?

Поправляю комір блузки. Здається, що він душить мене. Ще й руки тремтять.

— Будь ласка, скажіть, там щось страшне?

Голос адміністраторки вкрай спокійний:

— Лікар вам усе пояснить.

Не витримую. Повітря судомно виривається з моїх стиснутих губ. — Вибачте, — тон Дарини стає м’якшим. Вона явно почула, як я зітхнула. — Там зовсім не обов’язково щось страшне, просто такий регламент. Уся інформація щодо клієнтів конфіденційна. Я не маю до неї доступу.

Отже, все-таки доведеться набратися терпіння.

— Дякую, — бурмочу в слухавку.

Дивлюся на годинник. До візиту ще три години. Краще, якщо піду трохи раніше. Клініка недалеко, лише три кілометри. Пройдусь пішки, заспокоюся. Заразом подихаю свіжим повітрям. Хоча в нашому мегаполісі він «свіжий» дуже умовно.

Ставлю нагадування на першу. І намагаюся поринути в роботу.

Будильник дзвонить одночасно зі стукотом у двері. Скидаю голову.

— Хто замовляв «Каліфорнію» на обід? — на порозі стоїть Микита.

На обличчі грає м’яка усмішка, яка робить його схожим на хлопчиська. У руках — коробка з відомим у місті брендом, що займається доставленням суші.

Кидаю погляд на годинник.

— Дякую, але я зараз у справах тікаю.

— І ні хвилинки поїсти? — він проходить до столу. Кладе коробку переді мною. — Дивись, твої улюблені.

Мене ж трохи потрушує перед зустріччю з лікарем. Краще б мені одразу сказали результати обстеження, от і все.

— Вибач, повернуся, тоді й поїм. Я ненадовго.

Чи треба говорити, що мені зараз шматок у горло не лізе?

— Підеш голодна? — хмикає хлопець. — Ну ж бо, хоч трохи перекуси.

Але я різким жестом кладу долоні поверх коробки, не даючи її відкрити.

— Микито, не треба. Я дуже вдячна за турботу, але… потім.

На його обличчі з’являється незрозумілий вираз. Але все ж таки він відступає.

— Гаразд, як хочеш.

Ховає руки в кишені.

— Вибач, — беру свою сумочку, — але я справді дуже поспішаю.

Так, до візиту до лікаря ще година, можна не поспішати, але мені хочеться втекти прямо зараз. Просто побути наодинці. Може, я сама себе накрутила й там немає нічого страшного. Але я не зможу заспокоїтися, поки все не дізнаюсь.

Цмокаю Микиту в щоку.

Мить — і він перехоплює мене за талію. Я опиняюся в теплих обіймах. Видихаю вже спокійніше.

— Ми сьогодні ще побачимось? — Микита заглядає мені у вічі. — Повертайся швидше. Не можу чекати.

Його губи опускаються на мої.

Легкий поцілунок пробуджує тремтіння всім тілом.

Не хочу розривати обійми. Не хочу йти.

Але треба.

— Так, я постараюсь повернутися раніше, — шепочу йому в губи. — Все, йди.

Микита першим залишає мій кабінет. Я нетерпляче відлічую п’ять хвилин, і тільки тоді виходжу.

Про наш зв’язок ніхто не повинен дізнатися.

Поки йду до клініки, встигаю трохи заспокоїтись.

Ось чого накрутила себе? Ще нічого не знаю, а вже вирішила, що там усе погано. Це точно гормони грають.

— Здрастуйте, Діано Георгіївно, — лікарка зустрічає мене втомленим голосом. Але відразу на її обличчі з’являється усмішка. — Проходьте, надійшли результати ваших аналізів.

— Так, мені повідомили, — я знову напружуюсь. — Там щось не так?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍