Читати книгу - "Між нами контракт, Кетрін Огневич"

Мене обдало жаром від його слів, від чого я забула, як дихати. Чому слово "розплата" прозвучало так багатообіцяюче? Не давши мені можливості відповісти йому гострим коментарем, він чмокнув мене в щічку, і вийшов на шостому поверсі. 

— Це було так мило... — прошепотіла Оленка, що стояла поруч, від чого я закотила очі. Він був яким завгодно, але точно не милим.

Коли ліфт зупинився на потрібному поверсі, ми вийшли і піднялися сходами на десятий поверх. Йдучи коридором, я раз у раз зустрічала людей, які страшенно дивно витріщалися на мене. Хтось дивився з цікавістю, хтось із заздрістю, але мені було все одно. Зрештою, ніхто з них не знає правди.

Я зайшла в аудиторію і зайняла місце за першою партою, де зазвичай і сиділа. Ну, по правді сказати, за першою партою завжди сиділи відмінники. Якщо ж раніше я не звертала уваги на дівчат із паралельних груп, які сиділи поруч зі мною, то тепер же я шкодувала, що взагалі сиділа тут. Вони виглядали так, ніби хотіли накинутися на мене із запитаннями, але щось їх стримувало.

Я дістала свій зошит і пенал, і подивилася на час на годиннику. Було без двох хвилин восьма, коли в аудиторію зайшла Коновалова, всіма улюблена викладачка із зарубіжної літератури.

Як завжди, вона почала лекцію запитанням: "А ви читали...?", а потім її монолог плавно перейшов у роздуми про спогади з її студентських років. Я ледве витримала першу пару, і щойно продзвенів дзвінок, швидко почала збирати свої речі. Коли я вже збиралася вийти, шлях мені перегородила одна з дівчат, яка сиділа поруч зі мною — Аня Бойко.

— Так-так, і як же така сіра мишка на кшталт тебе зуміла заволодіти таким красенем, як Жданов? — запитала вона, від чого я подумки собі нагадала, що наступного разу треба буде сісти подалі від неї та її подруг. 

— Вважай, просто пощастило, — відмахнулася я від неї і спробувала обійти її, але брюнетка вперто стояла на своєму місці і навіть не збиралася пропускати мене.

— А я ось так не думаю. Що в тобі такого, а? Вічно ходиш у якихось потасканих лахміттях, у своїх ботанських окулярах, вся така розумна із себе. Як на мене, ти з ним просто заради грошей. Впевнена, скоро він зрозуміє це, і кине тебе. До того ж, Жданов не з тих, хто цікавиться серйозними стосунками. Будь упевнена, що він уже когось трахнув за твоєю спиною...

- Закінчила? - нахабно запитую я, розуміючи, що буде краще, якщо я утримаюся від відповіді. Зрештою, не дарма ж кажуть, що розумні люди ігнорують. Тож і я ігноруватиму Бойко разом з її свитою. Вона вже відкриває рота, щоб заперечити, але її перебиває Коновалова, вигукуючи на всю аудиторію: "Дівчата, виходимо, я закриваю аудиторію!" — і я зітхаю з полегшення, коли дівчина хапає свою сумку і з незадоволеним виглядом прямує до виходу в супроводі своєї свити.

— До речі, Крістіночко, прийміть мої спізнілі вітання! — Коновалова повертається до мене, коли ми йдемо до дверей.

— Дякую, Людмило Петрівно, — кажу я, коли виходжу з аудиторії.

— До речі, а ви вже закінчили статтю, над якою працювали з Оленою Валеріївною?

— Ще ні, але, гадаю, найближчим часом спробую її закінчити і віддати її Олені Валеріївні на перевірку. А потім, якщо все буде добре, піду реєструвати її в Галини Петрівни для збірки статей. 

— Що ж, це добре. Тоді щасти тобі в написанні статті, Крістіночко! — щебече Привалова, коли я вже віддаляюся вглиб коридору забитого студентами. Наступні дві лекції пролітають в одну мить, і ось я вже їду в маршрутці, гадаючи, що ж задумав Влад.

Що ж він приготував? Зробив те саме, що і я? Чи придумав щось оригінальніше?

Коли я опиняюся на сходовому майданчику просто перед квартирою, то обережно відчиняю одні, а потім і другі двері, очікуючи, що зараз на мене лине вода. Але нічого не відбувається... Тихо зайшовши всередину, я зачиняю за собою двері і знімаю з себе плащ і черевики. Я тихо крадуся коридором, як раптом чую його сміх.

—Лисенятко, для того, хто хотів потайки проникнути до квартири, ти аж надто галасуєш! Я навіть звідси чую, як ти крадешся, — почувся його голос із кухні, від чого я заклякла, як миша, побачивши кота. Потім зваживши всі за і проти, я попленталася в бік кухні. Влад сидів на дивані, задоволено посміхаючись, як кіт, коли я завмерла на порозі.

— Ну, привіт, крихітко. Мушу визнати, ти зробила мій день, коли на мене вилилася холодна вода, а потім я плюхнувся на дупу, вийшовши з кімнати, і наступив на розкидані по підлозі перли. Тобі не шкода було їх?

— Ні, — задоволеним голосом кажу я, — ти заслужив, Жданов. 

— Хм, можливо, — каже він, від чого я дивуюся.

Він що, зараз погодився зі мною?

— Справді? — досі маючи сумніви, запитала я, підозріло поглядаючи на нього в очікуванні якоїсь пастки.

— Ага. І до речі, це було цікаво. Не думав, що ти настільки креативна.

— Ну, знаєш, кажуть, думати нібито шкідливо.

— Так? Тоді тобі б не завадило подумати, коли ти все-таки наважилася зайти на кухню. Вітаю, Лисенятко, тепер ми квити! — задоволено посміхнувся Жданов, і я насупилася. Я вже збиралася зробити крок уперед, щоб з'ясувати, про що він говорив, як раптом зрозуміла, що не можу зрушити з місця. Таке відчуття, ніби мої ноги прилипли до підлоги.

— Якого біса?! — заревіла я, коли розгледіла під своїми шкарпетками щось прозоре, схоже на клей. Боже, я сподіваюся, це не супер клей?

— Лисенятко, один-один! — весело каже він, встаючи зі свого місця, а потім ляскає мене по дупі, і йде у свою кімнату, залишаючи мене тут, абсолютно безпорадну.