Читати книгу - "Спокута"

не мали аж так хвилювати людство. За освітою юрист, він був щасливий позабути весь свій професійний досвід. Важко було уявити його бодай колись самотнім, або знудьгованим, або засмученим; його невразливість не мала меж, як і брак амбіцій, і він вважав, що інші схожі на нього. Попри все, ця його безстрасність сприймалась іншими цілком терпимо, навіть заспокоювала.

Спочатку він заговорив про веслувальний клуб. Нещодавно Леон веслував на кормі у другій вісімці, й хоча всі ставилися до нього добре, він би радо віддав першість комусь іншому. Окрім того, у банку подейкували про підвищення на посаді, про збільшення зарплати, а коли з цього нічого не вийшло, він відчув полегшення. Потім дівчата: актриса Мері, яка так чудово грала в «Особистих життях», раптом, без пояснення причини, поїхала — до Глазго, і ніхто не знав чому. Він припускав, що вона поїхала доглядати присмертного родича. Френсін, яка гарно говорила по-французьки й носила монокль, обурюючи цим світ, минулого тижня пішла з Леоном на Ґілберта і Саллівана, і в антракті молоді люди побачили короля, який, здавалося, дивився в їхній бік. Чарівна, надійна, з великими зв'язками у вищому світі, Барбара, з якою, на думку Джека і Емілі, Леон точно побереться, запросила його погостювати тиждень у замку її батьків, у Гайлендсі. Він вважав, що не поїхати нечемно.

Щоразу як він видихався, Сесилія підштовхувала його розповідати далі, питала нове й нове. З незрозумілих причин його орендна плата в Олбані[23] понизилася. Старий друг зробив шепелявій дівчині дитину, одружився з нею й тепер веселий і щасливий. Ще один купив мотоцикл. Приятелів батько придбав фабрику з виробництва пилосмоків і сказав: це те ж саме, що ліцензія на друк грошей. У когось бабуся, відчайдушна сміливиця, півмилі пройшла зі зламаною ногою. Приємні, як вечірнє повітря, розмови огортали Сесилію, овівали її та все навколо, створюючи магічний світ добрих намірів і приємних результатів. Пліч-о-пліч, півсидячи, вони дивилися на рідний будинок, який являв собою суміш середньовічної архітектури, й тепер ці обриси здавалися химерно-безтурботними; материна мігрень була комічною інтерлюдією в опереті, смуток близнюків — сентиментальними примхами, інцидент на кухні — лише веселою штовханиною жвавих неспокійних духів.

Коли прийшла черга Сесилії звітувати за останні місяці, не можна було не потрапити в тон Леона, хоча її виклад подій мимоволі звучав як знущання. Вона висміяла свої спроби вибудувати генеалогію: родове древо було засніжене і голе, без гілля й коріння. Дідусь Гаррі Талліс був наймитовим сином, який невідомо чому змінив прізвище (воно було Картрайт), та ще й народження і шлюб у нього не були зареєстровані. Що ж стосується «Кларисси» (усі ці довгі години щоденного читання на ліжку, поки не затерпне рука), то ця книга, безперечно, обернена версія «Утраченого раю», тобто тут усе навпаки: героїня стає дедалі мерзеннішою, огиднішою, в той час як уся оповідь зациклена на її чеснотах. Леон кивав, стиснувши губи; він не хотів удавати, що розуміє, про що це сестра говорить, і не заважав сповідатися. Вона додала фарсового відтінку опису, як тижнями нудьгувала на самоті, як приїхала побути з родиною, щоб загладити свою провину за те, що стільки часу провела не вдома,— а виявила, що її батьки й сестра відчужені, кожний по-своєму. Надихнувшись добродушним сміхом і підтакуванням брата, вона намагалась описати як гумористичні сценки те, як щодня їй треба дедалі більше цигарок, і як Брайоні здерла свою афішу, і як близнята стояли на порозі її кімнати (у кожного по одній шкарпетці), і як мама хотіла влаштувати диво святе[24] — перетворити печену картоплю на салат. Тут Леон не вловлював біблійних алюзій. У кожному її слові був розпач, порожнеча, бракувало чогось такого, чому немає назви, і це змушувало її говорити швидше, і перебільшувати з меншою вправністю. Приємні нікчемності життя Леона здавалися відшліфованим артефактом, хоча ця невимушеність була ілюзорною, і мала свої обмеження, і була досягнута невидимою тяжкою працею і рисами, про жодну з яких Сесилія й не здогадувалася. Вона взяла брата за руку й пригорнулася до нього. Ось ще одна Леонова властивість: він був м'який і привабливий у товаристві, але крізь тканину його піджака відчувалася твердість тропічних листяних порід. Сесилія відчула себе до останньої клітинки м'якою і прозорою. Він ніжно дивився на неї.

— Що сталося, Сі?

— Нічого. Та взагалі нічого.

— Тобі справді слід мене відвідати, пожити у мене й роздивитися.

На терасі з'явилася постать, а у вітальні запалили світло. Брайоні гукнула брата і сестру.

— Ми тут,— озвався Леон.

— Треба нам іти,— сказала Сесилія, і обоє, досі обійнявшись, попрямували до будинку. Минаючи троянди, вона спитала себе, чи справді є таке, що їй хотілося б розповісти Леону. По щирості, про її вранішню поведінку, звісно, неможливо говорити.

— Мені б так хотілося поїхати до міста,— сказала вона, водночас уявляючи, що не зможе поїхати — не зможе спакувати валізи й сісти на поїзд. Може, їй і не хотілося їхати, але вона повторювала дедалі рішучіше: — Мені б так хотілося поїхати!

На терасі нетерпляче чекала Брайоні — привітати брата. Хтось озвався до неї з вітальні — дівчинка відповідала, озирнувшися через плече. Коли підійшли Сесилія з Леоном, то почули материн голос, який намагався бути суворим:

— Я двічі не повторюю. Зараз ти підеш, умиєшся й перевдягнешся.

Невідступно дивлячись у бік брата й сестри, Брайоні з неохотою рушила до скляних дверей. Вона щось стискала в руці.

— Ми тебе одразу пристроїмо,— сказав Леон.

Коли вони зайшли до кімнати, освітленої кількома лампами, Брайоні досі була там, убрана у брудну білу сукенку, а мати стояла біля дверей, у протилежному кутку, і поблажливо всміхалася. Леон простягнув руки й заговорив, наслідуючи вимову кокні, прибережену для Брайоні:

— А хто-у оце-о — невже моя сестричка?

Поспішаючи до нього, Брайоні на ходу тицьнула Сесилії згорнутий удвічі папірець, а потім заверещала і стрибнула в обійми до брата.

Усвідомлюючи, що мати спостерігає за нею, Сесилія надала обличчю зацікавленого виразу, розгортаючи листа. Як чудово, що у неї вийшло зберегти цей вираз, коли Сесилія читала машинопис, уся поринувши у зміст,— тексту надало особливої сили й забарвлення одне повторюване слово. А поряд Брайоні розповідала Леону про п'єсу, яку написала для нього, і нарікала, що цей твір не вийшло поставити. «Випробовування Арабелли»,— повторювала вона. «Випробовування Арабелли». Ніколи ще дівчинка не була такою жвавою, такою напрочуд схвильованою. Вона досі обіймала брата за шию і, стоячи навшпиньки,