Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Глава 19

Здається, я розумію, чому саме нам не можна зближатися. Мене знудить на його емоційних гойдалках. Крістоф сам почав залицятися, потім сказав, щоб я його відштовхнула, потім промуркотів щось про справжнє кохання, і натомість образився. Але на що? На те, що я все ж таки зробила те, що він просив? Що за божевільна розмова?

– Я зараз приберу, мсьє Шері. За мій професіоналізм не переймайтеся, - відчужено сказала я, встала з ліжка, і склала посуд на таці.

– На добраніч, Софі, - холодно попрощався Шері, та пішов до себе. 

Я прибрала брудний посуд на кухню, все вимила, і потім пішла відпочивати, сподіваючись, що думки в голові не завадять мені спати. Наступного дня, коли Крістоф поїхав, мені доставили величезний букет тюльпанів. Не знаю, звідки він дізнався, що це мої улюблені квіти... Здається, Крістоф виконав обіцянку щодо виправлення нашої вечірньої сварки. Гарно, але дуже банально.

Тиждень минув без особливих подій. Ми тримали відстань, бачилися лише вранці і трохи ввечері, але не спілкувалися. Я не соромилася їсти їжу Крістофа, але робила це, поки його не було вдома. І ось настав день побачення з Полем. Це була субота. Дивно, що для Крістофа цей день не був вихідним. Він що не вилазить зі студій? А потім я переживаю, що в нього хворе серце і підвищений тиск... Годі! Це не мої проблеми. Дорослий чоловік має сам розібратися зі своїм життям і здоров'ям, без допомоги двадцятирічної дурненької прислуги. Після сніданку, Шері поїхав, як зазвичай, а я ще трохи перепочивши, почала збиратися на побачення. Збирання – це надто гучно сказано, бо я не дуже старалася виглядати шикарно. Просто зробила легкий мейк, і вдягнула яскраву коротеньку сукню. Полю цього буде достатньо.

Ми зустрілися неподалік від набережної, і пішки вирушили до незвичайного місця, яке для нас пригледів Поль.

– Щось мені підказує, що ти вирішив зекономити на таксі, - вкрадливо підколола я хлопця, але Поль закотив очі.

– Ми йдемо пішки не тому, що я жадібний. Ресторан знаходиться зовсім поряд, Софі. 

– І що за ресторан?

– "Брудний янгол".

– Що? - скрикнула я, почувши назву невиправдано дорогого закладу. – То ти не просто не жадібний, а дурний.

– Ти мала на увазі щедрий? - посміхнувся Поль. – Ти була в цьому ресторані? Що за реакція? 

– Звісно ж не була. Я не донька президента. Марі розповідала, що чоловік запросив її туди на річницю, і вони спустили там місячний бюджет. Ходити в такі заклади – суцільне марнотратство!

– В мене все під контролем, - бешкетно підморгнув мені Поль, і взяв за руку. – Голі звідти не вийдемо. 

На диво, нас впустили в цей ресторан, не дивлячись на те, що ми, ймовірно, не були вдягнені за дрес-кодом. Всередині заклад виглядав не так лякаюче розкішно, як зовні – стильний і затишний інтер'єр без зайвого шику. Ми сіли за наш столик, зробили замовлення, та трохи поспілкувалися про якісь дрібниці, поки наші страви готували. Коли їжу принесли, Поль розпочав якийсь дивний спектакль.

– Чорт забирай, чому цей суп такий гострий? - скривився він, насилу проковтнувши страву. Поль так гучно це сказав, що захотілося залізти під стіл від незручності. – Треба негайно викликати офіціанта.

– Стривай, але ж у складі був перець чилі. Хіба ти не читав меню? - я панічно намагалася уникнути скандалу.

– В мене немає на це часу, Софі, а в них його повно, щоб мене вбити! - награно скрикнув Поль, привертаючи до себе увагу. Як же соромно...

– Я... Не розумію. Що ти влаштовуєш? - тихо спитала я, витріщившись на Поля, який розпочав їсти другу страву.

– Дідько, ще й мед у соусі до м'яса! В мене ж алергія. Офіціант!

Переляканий подібним вигуком хлопець, підбіг до нас в мить.

– Я вимагаю негайно покликати до мене власника ресторану! Це неподобство.

– Перепрошую, можливо, наш адміністратор вам допоможе скоріше, і не менш ефективно? - ввічливо і делікатно запропонував офіціант, але Поль стояв на своєму.

– Я хочу бачити власника закладу, - твердо сказав він, наче заможний відвідувач, який мав на це право. Що ж... Поль достатньо переконливий. – Негайно. Інакше, ми все одно побачимося, але вже в суді. 

Офіціант побіг за начальником, і я знову спантеличено подивилася на Поля.

– Скажи чесно... Ти просто не хочеш оплачувати рахунок? - обережно спитала я. – В тебе немає грошей? 

– Це, звісно, було б ідеально, але я не заради цього тут стараюся, - насупився Поль, наче я принизила його вчинки. 

– Якесь божевілля... Чому ти не можеш присвятити мене в свої плани? - зітхнула я, і сіпнулася, почувши знайомий голос...

– Добрий день, - до нашого столика підійшов... Власник? Крістоф? – Я Крістоф Шері, власник цього закладу. Уважно вас слухаю.

– Мсьє Шері, мене ледь не вбили у вашому ресторані! - поскаржився Поль, вочевидь, стримуючи посмішку, бо вони були знайомі. Крістоф озирнувся на підлеглого.

– Жан, замовлення за рахунок закладу, і страва від шефа, - дав розпорядження Крістоф, і коли офіціант втік це виконувати, Шері втомлено подивився спочатку на мене, а потім на Поля. Погляд, наче ми бешкетні діти, які змусили його почервоніти. – Якого дідька, Поль? Наступного разу, зроблю те саме у вашій кав'ярні. Нехай Марк тебе відмуштрує.

– Перепрошую, мсьє Шері, - широко посміхнувся Поль. – Але не наважився домовитися з вами заздалегідь.

– Хоча б на квіти для дівчини в тебе є гроші, або теж позичити? - глузливо спитав Крістоф, і мені стало трохи образливо. Чому його не сердить те, що я на побаченні з іншим?

– Все є, дякую за турботу.

– Їй подобаються рожеві тюльпани, - Крістоф мигцем глянув на мене, наче соромився, і розгорнувся, щоб піти. – Гарного вечора. 

– Дякую, мсьє Шері! Ви врятували наше побачення, - Поль, наче навмисно підкреслив цей факт, що викликало у Крістофа невдоволений погляд. Це справді його заділо? Та невже? Шері пішов, залишивши нас наодинці.

– Ну як тобі моя вистава? - з ентузіазмом спитав Поль.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍