Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

 Я чесно намагалась поверхнево і не дуже зацікавлено слухати лекцію з теорії бою, але до кінця заняття спіймала себе на тому, що мало не з відкритим ротом від цікавості сиджу. Вирішила списати свою реакцію на харизматичного вчителя. Златан Білий з першого погляду здався мені стареньким сивобородим дідусем, якого не зрозуміло які сили тримають ще на цьому світі. 

   Та думала я так поки не почалося заняття і він не заговорив. Це було просто ідеальне співвідношення шаленої харизми, вміння подавати будь-яку інформацію цікаво і вміння цілком захоплювати увагу аудиторію шляхом чергування слів та рухів.

   Він ніби танцював свій авторський танок. Кожне пояснення бойового заклинання перепліталося з якимось доцільним жартом чи цікавим випадком його застосування в історії. Кожне нове пояснення закінчувалось діалогом з одним з нас. При чому було таке враження, ніби ми не нове, невідоме заклинання і способи його застосування обговорюємо, а просто спілкуємось у компанії однодумців на якусь цікаву тему. 

 Насправді я неабияк хвилювалася перед перенесенням на бойовий факультет сьогодні, бо очікувала від першокурсників (особливо дівчат) негативної реакції на мене. Враховуючи заняття ПКБ і витівку Германа, але вони всі були позитивно налаштовані в очікуванні заняття і тепер я розумію чому. Це певно було моє найкраще і найцікавіше заняття у стінах цієї академії. 

 От чому на моєму факультеті немає таких харизматичних викладачів? Може я б і краще почала навчатись від такої подачі матеріалу. Бо інколи там на теоретичних заняттях доводилося добряче над собою працювати, щоб елементарно не заснути під рівномірне начитування і бубоніння викладача.

   Після останнього заняття, як би мені не хотілось це визнавати, мій настрій був добряче піднесений. І не хвилювало навіть те, що зараз мені треба було йти до бібліотеки й готувати на завтра два реферати на трав'яний факультет.  Що іншими словами означало просидіти там з книжками до пізньої ночі.

  Тож, відвідавши їдальню, я, не витрачаючи час, відправилась в головне серце знань нашої академії — бібліотеку. Набрала потрібної літератури та зайняла місце якомога далі від того, де ми зазвичай з Лімом сиділи. Але дарма хвилювалася, бо за три години моєї роботи він так і не прийшов.

    Зате прийшли за мною. Коли я вже допрацьовувала перший реферат, в бібліотеку з голосним : "Ось вона де!" увірвалася та сама дівчина, що приносила мені розклад та цілеспрямовано рушила у мій бік.

– Я тебе вже по всій академії шукаю, а ти тут в бібліотеці прохолоджуєшся! – почала вона зі звинувачень, як тільки ближче підійшла. Що правда вже тихіше, бо встигла отримати грізне шикання від бібліотекарки Матільди. 

– Мене? А що трапилося?

– Та нічого, окрім того, що тебе ректор до себе кличе і мені було доручено повідомити тобі про це. Я була всюди вже та навіть не подумала, що хтось у здоровому глузді буде просиджувати свою молодість у цій книжковій пилюці, – гидливо скривилася дівчина. – Добре хоч Германа перестріла та він підказав мені де тебе можна скоріш за все знайти.

– Германа? – ще більше здивувалася я. Аж страх перед зустріччю з ректором притупився.

– Так. Ви ж з ним типу дружите чи ще щось там. Я не дуже цікавлюся плітками, бо часу на те немає, особливо коли доводиться купу часу витрачати, щоб знайти тебе. Господи, коли вже закінчиться моє покарання і я нарешті буду вільною? – підвела вона очі до стелі.

– А чому ректор викликає мене?

– Та звідкіля я знаю? Іди вже, бо я і так довго тебе шукала, а поки ти дійдеш, то мені точно капець буде.

– Не буде запевнила її й витягнула свій записник, щоб глянути код активації порталу до кабінету ректора. Цей я використаю вперше. 

  Мовчки здійснила налаштування і, примітивши шокований погляд бойовички, перенеслась під кабінет ректора. Тут моя сміливість покинула мене і на її місце прийшла паніка. 

  Навіщо він викликав мене? Невже передумав допомагати? Чи можливо я щось не так зробила? Яка причина передчасного мого візиту?

  Але коли мені дозволили увійти, моя паніка відступила. Її просто витіснила холодна ненависть. Ректор був не один. 

    Дорогий одяг, красива, просто ідеально вкладена зачіска, до болю знайомі риси обличчя й очі, такі ж яскраво зелені, як у мене. Я ніколи раніше її не бачила, але з впевненістю на сто відсотків могла сказати хто переді мною. Лорелея Вебер — старша сестра мого батька. Саме від неї я вже другий рік отримую листи та викидаю їх не відкриваючи.