Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

яке він запровадив разом із ліберальними урядами 1906–1911 років, містять набір неперевірених припущень: від тих чи тих сьогоднішніх дій можна небезпідставно очікувати бажаних наслідків, навіть коштом тимчасових втрат або політичної непопулярності. Тож навіть Ллойд Джордж — як і належить усякому послідовному реформаторові — приховано стверджує, що його нинішні дії є та можуть бути виправданими лише майбутніми вигодами, противитись яким безглуздо.

З цього погляду немає глибокого епістемологічного розколу між соціалізмом (чи принаймні соціальною демократією) і лібералізмом. Однак і перше, і друге серйозно відрізняється від державної політики, зацикленої на математично обчислених засобах планування. Ці засоби виправдовують себе тією мірою, якою можуть претендувати на точне чи майже точне знання майбутніх результатів (а тим паче поточної інформації). Оскільки ні поточна, ні майбутня інформація, хай вона стосується економіки чи будь-чого іншого, не дана нам у довершеній формі, планування у суті своїй оманливе, і що всеохопніший наш план — то оманливіші його обіцянки (те саме можна сказати — хоча рідко кажуть — про віру в досконалі або ефективні ринки).

Але в такому разі, тоді як успіх лібералізму чи соціал-демократії не залежить від того, чи справдяться їхні заяви про майбутнє, успіх комунізму — залежить. Тому я вважаю, що занепад соціальної демократії як моделі, як ідеї, як великого наративу — вслід за зникненням комунізму — це несправедливо і прикро. Крім того, тут погана звістка для лібералів: усе, що можна закинути соціал-демократам щодо їхніх суспільно-політичних уявлень, можна так само закинути й лібералам.

Я спробую епістемологічно розмежувати лібералізм і марксизм. Лібералізм виходить з оптимістичних припущень про природу людини, але на практиці тут легко скотитися вниз, довідавшись, що треба бути трохи песимістичніше налаштованим, а це вимагає трохи більшого втручання, зверхності, елітизму тощо. Фактично це історія лібералізму початку XX століття з його прийняттям втручання з боку держави.

Тоді як лібералізм керується оптимізмом щодо людської природи, який дещо вивітрюється з досвідом, марксизм — завдяки геґельянському походженню — вважає даністю принаймні один безумовний факт: наше відчуження. Марксистський погляд приблизно такий: наша природа доволі зла, але могла би бути доволі доброю. Джерелом і цього стану, і цієї можливості є приватна власність, умовна змінна. Коротко кажучи, зміни нам і справді доступні, ще й у вражаючій формі: революція кладе край не тільки режимові власності, але також — і внаслідок цього — несправедливості, самотності, поганому життю. Оскільки таке майбутнє для нас досяжне, то сама наша природа стає змінною, або радше наш теперішній незадовільний стан стає неприродним. У такому світлі чи не кожен радикальний крок і авторитарний підхід стає мислимим, навіть бажаним — а це висновок, якого ліберал не може й допустити.

Дивися, цей епістемологічний і моральний розкол розділяє не так лібералів і марксистів, як марксистів між собою. Якщо ми розглянемо останні років сто тридцять, то побачимо: найважливіша межа відокремлювала тих марксистів, яких вабила (особливо в молодості) найекстремальніша версія марксизму, але які вповні не прийняли її ймовірних наслідків, а отже, і засновків теж, — від тих, для кого ця версія до кінця залишалася прийнятною, з усіма її наслідками. Думка, що щось або є, або його немає; що щось є або чимось одним, або чимось іншим, але не тим і тим водночас; що коли щось (наприклад, тортури) є поганим, його неможливо діалектично перетворити на щось добре з огляду на його результати, — це завжди була немарксистська думка, і відповідно її, сам знаєш, таврували як «ревізіонізм». Та й недарма, бо такий епістемологічний емпіризм сягає корінням у ліберальну політичну думку і представляє — завжди представляв — рішучий розрив із релігійним способом мислення, а таке мислення лежить в основі привабливості марксизму.

Утім, протягом більшої частини минулого століття багато соціал-демократів, які й у страшному сні не могли помислити себе кимось іншим, ніж марксистами, — а тим паче «лібералами», — не зуміли остаточно перейти до «зворотного детермінізму». Здебільшого їм щастило уникнути цього вибору. У Скандинавії соціал-демократи мали доступ до влади без потреби скидати або репресувати чинних керівників. У Німеччині ті, хто не були готові примирятися з конституційними чи моральними обмеженнями, самоусувалися із соціал-демократичного консенсусу.

У Франції питання було неактуальним завдяки компромісам, які накидала республіканська політика, а в Англії — через маргінальність радикальної лівиці. Парадоксально, що в усіх цих країнах самопроголошені марксисти могли й далі тішитися байками: дотримувались переконання, буцім їхні дії зумовлює марксистський історичний наратив, а водночас не стикалися з наслідками серйозного трактування такої заяви.

Проте в інших місцях, з-поміж яких першим і зразковим була Росія, доступ до влади був відкритий для марксистів саме через їхні безкомпромісні претензії на історію та інших людей. Отак по Більшовицькій революції 1917 року виник різкий і тривалий розкол між тими, хто не міг прийняти гуманітарних наслідків власних теоретизувань, і тими, для кого ці наслідки були огидними настільки, наскільки вони й передбачали, а тому ще переконливішими. Так, це справді важко, ми справді мусимо ухвалювати складні рішення, ми не маємо вибору, окрім робити погані речі; це революція, і якщо ми взялися готувати яєшню, не час панькатися з яйцями. Іншими словами, це розрив із минулим і з нашими ворогами, а його виправдовує та пояснює всеосяжна логіка переміни людства. Марксистів, які вбачали в цьому тільки репресії, звинувачували (не зовсім безпідставно) у неспроможності осягнути суть власного вчення і відправляли на смітник Історії.

Чим мені симпатичний Карл Каутський, який до 1917 року був інтелектуальним авторитетом соціалістичної Європи, то це тим, що з початком Російської революції він не припинив думати і не проковтував наслідків. Натомість він, як і менш славетні інтелектуали-марксисти, розцінював дії Леніна за допомогою звичного, давно усталеного марксистського аналізу. На відміну від деяких інших соціалістичних лідерів, він не міг просто пристати на думку, що Більшовицька революція є марксистською, бо так сказав Ленін.

Точно. Карл Каутський і Едуард Бернштайн — між якими до 1917 року точилися дрібні суперечки щодо ревізіонізму, характерні для довоєнних дебатів німецьких соціалістів, — обидва не змогли прийняти наслідків дій росіян для критичної марксистської думки (тут, мабуть, варто зауважити, що кожен із них по-своєму був ближчий до Енґельса, тобто до раннього традиційного марксизму, ніж будь-хто інший).

Роза Люксембург, яка критикувала і Каутського, і Бернштайна за квієтистську реакцію на її радикальний поспіх, — інший випадок. Вона принаймні не гірше за них усвідомлювала вади ленінізму: власне, її критика більшовиків була, певно, найбільш інтелектуально строгою з-поміж усіх. Але, на відміну від німецьких колег,