Читати книгу - "Ковток повітря"

197
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 66
Перейти на сторінку:
на суцільну гладінь, що нагадує хвилясте жіноче волосся. Довгі червневі вечори, стежка під каштановою алеєю, звідкілясь лунає путукання сови, я відчуваю тепло тіла Елсі. Червень того року видався спекотним. Як ми стікали потом у крамниці, а який міцний там стояв запах сиру і меленої кави! А потім, увечері, приємна прохолода, аромат левкоїв і тютюну у провулках за приватними будинками, під ногами пилюка, у повітрі ширяють маленькі пташки, полюючи на хрущів.

О боже! Хто взагалі сказав, що довоєнний період ні в кого не викликає сентиментів? Я, наприклад, дуже сентиментальний, коли йдеться про цей час. Б’юся об заклад, так само і ви. Правду кажуть, що згадуючи про минуле, ми передовсім воскрешаємо у пам’яті приємні моменти. Так і з війною. Та є ще одна річ — тоді у людей було те, чого немає у нас зараз.

«Що саме?» — запитаєте ви. Просто тоді майбутнє не вселяло страху. Не можу сказати, що тоді легше жилося. Насправді, було важче. Люди, у переважній більшості, тяжко працювали, жили у скромніших умовах і помирали у більших стражданнях. Фермерські робітники гарували, не покладаючи рук, за чотирнадцять шилінгів на тиждень, занапащали своє здоров’я, зрештою залишаючись з офіційною пенсією в п’ять шилінгів на тиждень, та ще іноді їм перепадало півкрони від приходу. Так звана «пристойна» бідність виглядала ще жалюгідніше. Коли Вотсон — приземкуватий торговець тканинами з другого боку Головної вулиці, «збанкрутував» після років відчайдушної боротьби за свій бізнес, його статки оцінили у два фунти, дев’ять шилінгів і шість пенсів, і він майже одразу помер від «проблем зі шлунком» (як сказав лікар, від голоду). Та він до останнього тримався за свій святочний костюм. Помічник годинникаря — старий Крімп, вправний майстер, який почав вчитися ремеслу ще зовсім хлопчиськом і зрештою віддав йому п’ятдесят років, — заробив собі катаракту і був змушений піти до трудового табору. Його онуки ридма ридали, благаючи не забирати його. Дружина влаштувалася прибиральницею, билася як риба об лід, аби надіслати чоловікові бодай шилінг на кишенькові витрати. Іноді, звісно, траплялися жахливі речі: дрібні підприємці банкрутували, поважні торгівці розорялися, хтось боровся з раком чи цирозом печінки, п’янички щопонеділка клялися дружинам, що вчора була остання пляшка, а наступної суботи порушували свою обітницю, дівчата занапащали свої долі позашлюбними дітьми. У будинках не було санвузлів, взимку вода у тазах для вмивання вкривалася кригою, коли наставала спека, із задвірків тягнуло смородом, як з помийної ями, а у центрі міст неодмінно були цвинтарі — повсякчасне нагадування про те, що згодом ми всі туди потрапимо. То що ж такого особливого мали люди в ті часи? Відчуття безпеки, навіть попри те, що у безпеці вони аж ніяк не були. Краще було б навіть сказати — відчуття надійності. Всі знали, що рано чи пізно помруть, хтось, певно, міг передбачити, що його бізнесу скоро настане кінець, але ніхто й подумати не міг, що може змінитися природний лад речей. Тебе могло спіткати будь-яке лихо, але ти приблизно уявляв, як саме це може статися. Не думаю, що на ситуацію якимось чином вплинуло те, що люди в ті часи були побожні. Тоді майже всі ходили до церкви, навіть ми з Елсі (попри те, що за церковними канонами жили в гріху), і на запитання «чи існує життя після смерті» більшість відповіла б «так». Хоча я не можу пригадати бодай когось, хто був би в цьому глибоко переконаний. Мені віра у потойбічне життя нагадує дитячу віру в Діда Мороза. Та ці розмірковування не мають жодного значення, коли в житті панує стабільність і рівновага, коли світ тримається на міцних підвалинах, як слон на чотирьох ногах. Набагато легше помирати, усвідомлюючи, що все, заради чого ти жив, існуватиме й надалі. Ти прожив своє, настав час спочити — ось як люди тоді сприймали життя. Тобто для кожного його власне життя закінчувалося, проте загальний колообіг не припинявся — уклад їхнього життя продовжуватиме існувати. Те, що вони вважали добром і злом, так само залишалося добром і злом. У людей не йшла земля з-під ніг.

Батькові справи йшли під укіс, але він цього не усвідомлював: просто настали погані часи, торгівля не йде, а рахунки накопичуються. Слава богу, він не дізнався, що бізнес його геть прогорів, і не відчув, як це бути банкротом, — помер (від грипу, що перейшов у пневмонію) 1915-го. До останнього подиху вірив, що нічого поганого не станеться з чесним, порядним трудягою, який сумлінно заробляє на життя. І він такий був не один: тоді багато торговців, які зрештою збанкрутували, жили з таким самим переконанням, навіть після того, як опинилися у трудовому таборі.

Навіть лимар Лавгроу, якому буквально на п’яти наступали автомобілі та фургони з причепами, ніяк не хотів визнавати, що він лишився у кам’яному віці зі своїми послугами. І мати моя так само не дожила, так і не дізналася, що її життя — богобоязливої доньки власника крамниці, а згодом і дружини — назавжди відійшло у минуле, як і роки правління королеви Вікі. Часи були тяжкі, торгівля квола, батько переймався тим, що все постійно «погіршується», та не наважувався бодай щось змінити. І ніщо не могло змінити давнього англійського укладу життя. Із покоління в покоління порядні богобоязливі жінки готували йоркширський пудинг, запікали у печі яблука в тісті, носили білизну з вовни, спали на перинах, у липні варили сливове варення, а в жовтні бралися за соління, вечорами гортали сторінки «Хатнього помічника Гільди», відганяючи мух, що дзижчать над вухом, занурившись у свій затишний світ свіжозавареного чаю, втомлених ніг та історій зі щасливим кінцем. Звичайно ж, життя змінило батьків: трохи побило, а іноді вони взагалі здавалися зневіреними. Та, принаймні, вони так і не дожили до тієї миті, коли могли б остаточно усвідомити, що все те, у що вони колись вірили, — не більше ніж пережитки минулого. Вони жили на зламі епох, коли все довкола руйнувалося у нестримному вирі подій, а вони цього навіть не помічали. Думали, що їхній світ назавжди. Та хіба можна їх у цьому звинувачувати? Просто так вони відчували життя.

Йшли останні дні липня, і навіть у Нижньому Бінфілді відчували, що от-от щось має статися. У місті стало неспокійно, у газетах все частіше з’являлися великі статті, через які батько кидав крамницю і біг на кухню, щоб прочитати матері. А тоді, зненацька, скрізь замайоріли заголовки:

НІМЕЧЧИНА ВИСУНУЛА УЛЬТИМАТУМ.

У ФРАНЦІЇ МОБІЛІЗАЦІЯ

На кілька

1 ... 29 30 31 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковток повітря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ковток повітря"