Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

й ладні перетворити цей білий одяг на червоний, якщо отримають такий наказ.

Лишалося молитися, що заради нас усіх до цього не дійде. Натовп зібрався великий, стільки народу я не бачив уже кілька місяців, і якщо проллється кров, немає жодної гарантії, що це буде кров лише місцевих і що кровопролиття обмежиться Стрендом чи навіть Калькуттою. Бо «Інглішмен», його читачі та віцекороль не усвідомлювали, що ні Партія Конгресу, ні її волонтери не являли собою загрози. Справжня небезпека — це німі, пригнічені мільйони, з яких складається реальна Індія. Вперше ця бідна, неосвічена, безголоса маса, дев’ять десятих населення країни, вийшла на вулиці, і якщо її розлютити, не сумніваюся, що вони лише своєю кількістю зітруть з лиця землі усіх гуркхів та англійців до останнього, звільняться, як Ґуллівер із пут ліліпутів. Власне, вони можуть це зробити коли їм заманеться. Диво, що вони досі до цього не додумалися. Натомість виходили на демонстрації і молились. Особисто мене це влаштовувало. Я просто щасливий, що вони вирішили протестувати, а не повставати,— адже якби вони обрали інший шлях, загинуло б до біса багато народу, включно зі мною. Питання в тому, чому вони не повстали? Якщо вірити балачкам у прокурених салонах Бенгальського клубу, це все через природну боязкість місцевих та їхню неспроможність чинити опір білій людині, але на війні я бачив індійські війська, що стрімко наступали на окопи німців крізь свинцеву завісу кулеметного вогню і билися з неприятелем самими прикладами своїх гвинтівок, тож можу запевнити, що боязкість тут ні до чого.

Є дещо інше, щось у душі цього народу, і хоча мені невідомо, що саме, я дуже за це вдячний, чорт забирай.

Ми з Не Здавайся проштовхалися крізь натовп. Попереду, неподалік входу на міст, спорудили імпровізовану платформу, пофарбували в червоний, білий та зелений — кольори Конгресу — та прикрасили низками квітів календули. Поряд височів курган з одягу, футів шість заввишки і кілька футів у діаметрі. На сцені стояв доволі гладкий індус в окулярах і щось кричав у важкий металевий мікрофон, від якого тягнулися кабелі до двох великих чорних динаміків і чогось на кшталт велетенського автомобільного акумулятора. Вкрите потом обличчя чоловіка застигло в гримасі, гідній сцени Королівського театру, слова вилітали зі швидкістю куль із кулемета Ґатлінга, при цьому він вельми активно жестикулював, указуючи товстим пальцем угору. Такий ораторський стиль був характерний для тих, хто не мав що сказати, але все одно бажав заштовхати ті невеличкі крихти інформації глибоко в глотку присутніх: стиль, переобтяжений лозунгами і призначений для того, щоб розпалити натовп і роздмухати дебати. Як не сумно, це працювало.

Він викинув кулак у повітря і почав викрикувати речитатив, який швидко підхопила юрма. Багато хто навіть копіював його жести. Не можу достеменно сказати, що вони кричали, але останні два слова розібрав: «Чолбе на». Це означає «неприпустимо» або «ми цього не потерпимо». Бенгальці часто застосовують цей вираз. Якби була фраза, яка виражала непоступливість, притаманну цілому народу, то це була б «Чолбе на». Іноді здавалося, що для них узагалі все неприпустимо, ніби цей антагонізм визначав їх геть в усьому. Але, як і під час виступу оратора на сцені, завжди з’являлося таке відчуття, що вся ця лють театральна — удавана заради тих, хто її споглядає, тож не дивно, що невдовзі вони вже весело робили те, що за мить до того називали «Чолбе на».

— Що він каже, сержанте?

Не Здавайся зосередився на сцені.

— Вони протестують проти військової комендантської години.

Він повернувся до мене, і на обличчя його набігла тінь.

— Промовець каже, що цей останній наказ віцекороля доводить, що панування британців — ярмо на нашій шиї, що той, хто допомагає поневолювати власний народ, є зрадником.

От я дурний, що запитав. Розпливчастість формулювань — це лише мантія, яка прикриває збентеженість від правди.

Я звірився з годинником. Вже наближається до п’ятої, сонце низько висить на небі, його світло відбивається від річки, фарбуючи її води червоним, відкидає довгі тіні від ряду солдатів, чиї силуети вишикувалися на березі. Гвинтівки вони тримають напоготові. Комендантська година розпочнеться о шостій. Щоб побачити, наскільки неприйнятною вважають її протестувальники, довго чекати не доведеться.

Чоловік на сцені замовк. Промокнув чоло хусточкою і продовжив м’якішим, благоговійнішим тоном, який викликав схвальні вигуки натовпу.

— На сцену викликають Дешбандху,— пояснив Не Здавайся.

Із-поза ширми, в білих дхоті і плащі, ну точно бенгальський патрицій, з’явився Дас і повільно піднявся на сцену. Потиснувши руку огрядного чоловіка, він підійшов до мікрофона і почекав, доки затихнуть оплески. Нарешті навіть розмови припинилися, і запанувала тиша — таке в Калькутті дорівнює диву на кшталт того, де натовп нагодували п’ятьма хлібами та рибинами і коли перетворили воду на вино.

Дас почав тихо говорити бенгальською, і Не Здавайся почав коментувати.

— Він говорить про свараж,— сказав він.

Одне з найулюбленіших слів Ґанді. Перекладається як «самокерування», але вони з Дасом позначали ним торгову та політичну незалежність.

— Каже, що сьогодні індійці є рабами... Що наше економічне рабство більше за політичне... Що багатства Індії осідають у торгових домах Лондону і на текстильних фабриках Манчестеру й Лідсу.

Раптом Дас побачив мене. Посміхнувся і, буцімто заради мене, легко перейшов з бенгальської на англійську.

— Тільки з Манчестеру щороку привозять тканин на шість мільйонів рупій. Навіщо нам платити шість мільйонів рупій індійського багатства британцям? Якщо людина тче власну тканину дві години на день, до кінця року вона матиме все необхідне для цілої родини.

Після цього він повернувся до бенгальської, голос його став гучнішим, темп прискорився, але інтонації відрізнялися від тону попереднього оратора. Це були не лозунги. Це була промова вдумливої людини, спрямована на те, щоб викликати сумніви щодо звичних переконань, а не на те, щоб змусити слухачів погодитись.

За десять хвилин його виступ закінчився під захоплені оплески. Дас кивнув людям і спустився зі сцени. Біля підніжжя сходів стояв його молодший лейтенант, Субхаш Бос, у волонтерському однострої та з дерев’яним смолоскипом, верхня частина якого була обмотана промасленою тканиною. Ніби в хореографічному номері один із глядачів передав Дасові запальничку. Той клацнув нею і підніс полум’я до ганчір’я. Воно одразу ж спалахнуло. Забравши смолоскип у Боса, Дас підійшов до купи тканини і торкнувся її.

Якусь мить нічого не відбувалося. А тоді вислизнув язик жовтого полум’я, лизнув найближчий шматок тканини, і за кілька хвилин уже полихало багаття. Помаранчеве полум’я високо злітало в темне небо, і дуже