Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

нас викликали у Міністерство внутрішніх справ (тоді — охорони громадського порядку). Артура відразу ж почали допитувати. У всіх колишніх зеків залишається ненависть і зневага до міліції. Майорів грубий тон обурив Артура, і він сказав щось різке. Нас розвели у різні кімнати. Почали допитувати й нас.

Знову мотиви, але вже з власними припущеннями: ми, мовляв, хочемо нагріти на цьому руки. Артур нам заплатив, і ми хочемо допомогти йому займатись темними справами. Дружина моя почала кричати, що він — жандарм (я подумав про себе, що вона дарма так образила жандармів).

На завершення майор показав нам нашого листа до Хрущова і сказав, що міліція не може дозволити кримінальникам жити в Києві.

Що залишалось робити? Відправили Артура в Одесу, до мого друга, вирішили чекати на даму з ЦК.

Артур повернувся з Одеси завчасно. Він вирішив шити взуття на продаж. Пішов на базар, закупив шевські інструменти й шкіру. Повернувся з базару пізно, сказав, що зустрів знайомих злодіїв. Ті йому начебто погрожували. Наступного дня він кудись пропав. Я зателефонував у МВС до майора і повідомив про те, що Артур зник. Не дослухавши мене, майор заявив, що Артур, як він і думав, мабуть, пов’язаний з бандою. Тут же по телефону він почав мене допитувати про прикмети Артурових друзів. Я обізвав його ідіотом. Майор пообіцяв віддати мене за образу під суд. Я сказав, що буду радий на суді довести провину міліції, її бездушність.

Дружина запропонувала зателефонувати дамі з ЦК — може, вона вже повернулась з Криму. Телефонувала цього разу вона сама, не довіряючи моїм нервам. Дама була вдома, але роздратовано заявила, що готує дітей до школи і тому не може розмовляти про Артура. Моя дружина сказала їй все, що ми думали про ЦК і партію.

Наступного дня прийшла повістка Ф. А. Д, нам і Артурові з’явитись у паспортний відділ. Завідувачка паспортного відділу зустріла нас дуже приязно і повідомила, що отримано дозвіл прописати Артура. Ми пояснили ситуацію. Вона розхвилювалась і почала розпитувати про Артура, його життя і т. д. Ф. А. Д., якого розчулила турбота паспортистки, дав її прочитати біографічне оповідання про Артура.

Через день усіх нас викликали у карний розшук. Начальник карного розшуку вислухав нашу схвильовану розповідь і заявив, що Артур — типовий шахрай.

*

В Одесі після переїзду до Києва у мене залишалось декілька друзів. Один з них певний час був найближчим. К. виріс ще в більших злиднях, ніж я, і набагато непримиренніше ставився до рядянської буржуазії. У 9–10 класі, коли я був «комісаром» бригади допомоги прикордонникам, він допомагав матері, працюючи нічним сторожем риболовного колгоспу, й одночасно вчився у школі.

Наприкінці 10-го класу він виявив справжнього шпигуна і допомагав його ловити.

Разом з К. я ходив у «легку кавалерію», вчився в університеті, переживав «зраду» друзів — тобто коли вони відходили від громадської діяльності в навчання, родинне життя і т. д.

Влітку 1964 року ми з дружиною прийшли до К. додому і почали обговорювати хрущовіану. К. захищав Хрущова, вказував на його досягнення у піднятті цілини. Закупівлю хліба за кордоном зводив тільки до засухи. Чимало було сказано теплих слів про відновлення ленінізму. Перейшли до Євтушенка. К. звинуватив Євтушенка у хлєстаковщині, у непартійності. З хлестаковщиною я згодився, але відстоював значення Євтушенкових спроб відірватись від плати «за корм», повернутись на позиції пореволюційної поезії 20-х років. К. накинувся на формалістичні «викрутаси», які підміняли зміст. Я знав, що К. любить Маяковського, і пригадав значення футуриста Хлєбнікова для Маяковського, значення поетичних формалістичних пошуків у творчості самого Маяковського. Непомітно суперечка перейшла до значення Бриків у житті Маяковського, а потім до євреїв.

К. почав наводити випадки захланності, корупції, спекуляції євреїв, зокрема, говорив про хабарі, які беруть євреї-професори Медінституту. Я погодився з цим усім, але пов’язав антисемітизм К. з антисемітизмом фашистів: адже ж і їхній антисемітизм не без ґрунту, вони також обігрували одиничні випадки.

У нас у Києві на місце старих продавців-євреїв поставили комсомолок — українок і росіянок. Вони дуже швидко освоїлись зі специфікою своєї професії — почали красти й обважувати покупців. У певному сенсі стало ще гірше: обважують нахабніше, у більших кількостях. Ті дурили чемно, ці грубо. Піди скажи расово чистій комсомолці-продавщиці, що вона недоважила — вона такий скандал влаштує, що й радий не будеш.

— Ти ж марксист і повинен знати, що причини корупції, спекуляції, крадіжок соціальні, а не національні. У продавців така мала зарплата, що не красти вони не можуть. Те, що вони крадуть — заслуга Микити.

Суперечки з кожним днем загострювались, поки ми не розпрощались, образивши одне одного: я назвав К. радянським фашистом, він мене — радянським дрібним буржуа.

Я дуже мучився через цей розрив і намагався пояснити для себе, чому так сталося.

«Соціальні початки» нашої дружби одні й ті самі. Зокрема, й антисемітизм мав соціальне підґрунтя. Шлях до 3–4 курсу в нас був однаковий, протест проти офіційної брехні, намагання боротись зі злом в рамках комсомолу також були ті самі. І ось К. став апологетом бюрократії, антигуманітарієм, залишився антисемітом, а я став ворогом режиму, «юдофілом».

Чому?

Я пригадав перші роки дружби з ним.

Я любив Лєрмонтова, «Лісову пісню» Лесі Українки, він — Маяковського. Суперечки про поезію точились навколо «грубої чесності й прямоти» (його позиція) і «краси», навколо «сухотних плювків» старого світу, які вилизував Маяковський, і мого протесту проти рекламних віршів й агіток Д. Бедного й Маяковського. І ось зараз певна інверсія: я за антисталінські (з натяком на антихрущовські) агітки Євтушенка, він за апологію «повернення до ленінських норм». Але й колишнє у нас залишилось: я підкреслюю високі художні якості деяких Євтушенкових «вивертів», К. — тільки за «правильний» зміст.

Пригадувались колишні «афоризми» К.: «Плювати на троянди, солов’їв і зітхання при місяці. Для троянди гній потрібен, і це найголовніше. А ти хочеш нюхати тільки троянди. Запах авіаційного бензину чи ацетону приємніший за парфуми. Звуки шторму — музика краща за симфонію якогось там Чайковського».

У цьому всьому було щось і мені близьке, але я намагався довести К., що все-таки симфонія важливіша для культури, аніж звуки шторму, і що не варто зрікатися солов’їв та любовних зітхань.

На рік-два наші естетичні суперечки припинились: К. закохався і полюбив Єсєніна, Ґріна, Екзюпері. Разом ми пережили «Не хлібом єдиним» Дудінцева.

Потім стався розрив К. з нею. К. дуже зворушливо, зовсім не по-пролетарськи переживав це.

І раптом повернувся до попередніх позицій.