Читати книгу - "Земля мертвих"

густим, чимось нагадував атлас, щільний і переливчастий.

— Може, приєднатися до вас, що скажеш?

— Я би не хотіла.

Мимоволі він підвищив голос:

— Гадаєш, тобі дозволено розпоряджатися моїми стосунками із сином?

— От не треба зводити нанівець усі зусилля, так ми ніколи не знайдемо спільної мови.

— Спільної мови? — раптом він аж заревів. — Коли ти зі мною поводишся, як з бидлом і кепським татусем?

Вона видала губами якийсь дивний звук, тск-тск-тск, схожий на сичання автоматичного розпилювача води.

— Заспокойся, Корсо. Ми повинні поводитися, як виховані люди, хоч як це тобі не властиво.

— Набридла ти мені.

— Бачу, — загиготіла вона. — Ти вбивця, Корсо. А найгірше: тебе охороняє закон. Ти — як ті, хто знищив моїх батьків.

Наша пісня гарна й нова: мовляв, болгарська спецслужба колись примусила її батьків, університетських викладачів, дисидентів, виїхати з країни. Корсо не вірив жодному слову жінки. Знаючи доньку, він радше повірив би, що вони завзято співпрацювали з режимом і строчили доноси.

— Я лише хочу…

Емілія вже відключила телефон. Корсо сперся спиною на стіну в коридорі й почав озиратися праворуч і ліворуч: не бажав, аби хто-небудь став свідком його приниження. Хоча що з того: половина співробітників на поверсі розлучені й гарують, як коні, щоб сплатити космічні аліменти. Закон утроби…

— Ми не второпали. Збори закінчилися?

Барбі щойно з’явилася. Вона згорбилася, й здавалося, що її підростання відбувалося колись болісними ривками, довгими корчами, що досі відлунювали в її тілі.

Він не обізвався. Вона насупила брови.

— Щось трапилося? Ти якийсь розпашілий.

— Усе добре, все гаразд.

— А Мадрид? Не хочеш про це поговорити?

Корсо подав їй зрозумілий для неї знак. За кілька секунд вони вже дісталися даху 36-го будинку. Тут містилося лігвище всіх копів Карного розшуку. Безперечно, звідси відкривався чи не найкращий краєвид на Париж, але цілу вічність сюди вже ніхто не лазив постояти на варті. Навпаки: тепер заведено було жалітися, мовляв «і так незабаром усе скінчиться» — натяк на велике переселення, що мало відбутися в 2017 році після повернення з літніх відпусток.

Запаливши цигарку, Корсо коротко описав мадридські пригоди. Потрясіння від побачених картин, чоловіка в білому, невдале переслідування…

— І… це все? — запитала Барбі, скручуючи сигарету.

— Службовці в музеї почали вже дивитися на мене скоса. А тільки-но мені повідомили про ще одне вбивство, я негайно вшився. Долучу до справи нашого агента зв’язку.

— Ти думаєш, що це і є вбивця?

Стоячи на цинкових пластинах, Корсо так міцно затягнувся, що йому аж легені обпекло. З кожною цигаркою він випалював, як йому здавалося, частинку свого життя, і, хоч як дивно, такі думки лише посилювали задоволення.

— Слід припустити, що він убив Елен Десмора й поклав тіло в Сен-Дені перед тим, як вилетіти до Мадрида. Тим самим літаком, що і я, абощо.

— Але так могло відбутися насправді, чи не так?

— Авжеж, хоча важко в це повірити. У будь-якому разі відчуваю, що маємо відшукати розв’язання в плутанині знаків: червоні картини, незнайомець у капелюсі, загадковий коханець Софі, що є, мабуть, художником… Вимальовується певний взаємозв’язок.

Барбі запалила цигарку й витягнулася на сірому даху. Здавалося, вона споглядає небокрай. Хто добре її не знав, міг би подумати, що цієї миті вона про щось мріє.

Раптом вона схопилася і знову всілася по-турецькому, немов школярка, що грає в кості на подвір’ї під час перерви.

— У мене є до тебе питання щодо музею.

— Кажи.

— Коли ліфт опустився на перший поверх, чому ти нікого не побачив усередині?

Він знову затягнувся, їдкий присмак був так само гірким, як та образа, що він пережив у Мадриді.

— Я опитав швейцара. Він сказав, що відвідувач став навколішки, щоб зав’язати шнурівки на чоботі…

На губах у Барбі затремтіла усмішка. І хоч як сумно все це було, дівчат убили, та й Корсо мав поганий настрій, а може, й саме тому — жінка вибухнула сміхом. Та й було з чого реготати. Уся мадридська пригода — коту під хвіст через якусь шнурівку…

Корсо пробурмотів напівсерйозно-напівжартома:

— Іди працюй, хай тобі грець!

25

Дорогою до «Сквонка» Корсо зателефонував до Бомпар. Він без підхідців зажадав, аби йому офіційно передали розслідування другого вбивства, попросив, щоб вона підключила офіцера зв’язку в Мадриді, й благав вислати достойне підкріплення, щоб було кому зайнятися справою в частині «ґонзо» та опитати навалу «випадкових свідків», які з’являться, щойно розлетиться новина про смерть Елен Десмора.

Бомпар знехтувала його начальницькими норовами. Проте зажадала відчутних результатів щонайпізніше в понеділок. Керівничка вирішила провести прес-конференцію на початку тижня, аби запевнити ЗМІ та всіх решта, що «розслідування успішно просувається». Навряд чи треба пояснювати причину: історія з убивством у Парижі, посеред липня, може вдарити по торгівлі.

Корсо зобов’язався все зробити — обіцянки-цяцянки — та подякував за сприяння.

Він уже хотів натиснути відбій, як Катрін додала:

— А ти знав, що одним з убитих на стоянці Пікассо виявився Мехді Зарауї?

— Так. То що?

— Його брата щойно засадили за ґрати і певний час про нього не буде чути. Але ніколи не знаєш, на що здатні ці бісові араби…

Корсо не переймався — відтоді, як став поліціянтом, що б не чинив, завжди наштовхувався на гнів та ненависть до себе з боку людей обмежених і небезпечних. Якби він лише почав хвилюватися, ні кінця, ні краю цьому не було б видно. Корсо завершив розмову дещо хвалькувато, як належить копу-горлопану, — найкращий спосіб угамувати свій страх.

У «Сквонку» коп привітався до дверей. А на що він сподівався? Після смерті Міс Вельвет кабаре мали б, звичайно, закрити на певний час. Він стояв перед чорною металевою загорожею і міркував, чи в нього ще достатньо сил, аби пролізти до будинку й подзвонити до сусідів…

Аж раптом зліва відчинилася брама і з неї вигулькнула парочка, що голосно сміялася. Поліціянт не гаяв часу й простягнув руку, а потім прослизнув усередину. В під’їзді він скинув оком на поштові скриньки, а відтак заходився шукати підвал. Якщо пощастить, можна натрапити на перехід між підвалами і «Сквонком».

У глибині подвір’я були двері — зачинені. Неважливо. Кілька рухів — Корсо вже надів латексні рукавички й витягнув набір слюсарних інструментів — і він подолав перешкоду, а тоді посунув у темний коридор. Увімкнув на мобільному систему геолокації в реальному часі й