Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

музика, що лунала під вікном. Ми схопилися і, сховавшись за шторами, стали крадькома виглядати.

Виявилося, що це Фред і студенти співають внизу. Більшої романтики годі й уявити – річка, на ній міст із човнів, велика фортеця на іншому березі, усюди місячне сяйво й музика, яка могла б пом’якшити навіть кам’яне серце.

Коли вони закінчили, ми кинули вниз квіти й бачили, як вони штовхаються, щоб схопити їх, посилають повітряні поцілунки – нам, невидимим красуням, а потім йдуть, сміючись, – курити й пити пиво, гадаю. А наступного ранку Фред показав мені одну прим’яту квітку в кишені своєї куртки і подивився на мене дуже сентиментально. Я посміялася над ним і сказала, що квітку кинула не я, а Фло, що, здається, викликало в нього відразу, бо він одразу викинув її у вікно і знову став розсудливим. Боюся, в мене будуть неприємності з цим хлопцем – схоже на те.

На водах в Нассо дуже весело, і в Баден-Бадені теж. Там Фред програв багато грошей, і я його лаяла. Коли з ним немає Френка, потрібно, щоб хтось за ним наглядав. Кейті одного разу сказала, що добре було б, якби він скоріше одружився, і я поділяю цю думку.

Франкфурт чудовий. Я бачила будинок Гете, пам’ятник Шиллеру й знамениту «Аріадну» Даннекер[38]. Вона чарівна, але захоплення нею було б повнішим, аби я краще знала міфологію. Мені не хотілося розпитувати, раз усі знають або роблять вигляд, що знають, про цей міф. Треба було свого часу більше читати, а то я тепер з’ясовую, що нічого не знаю, і це принизливо.

Тепер про серйозне – бо це сталося тут, і Фред щойно поїхав. Він такий добрий і веселий, що всі ми дуже полюбили його, але я навіть не думала ні про що, крім дорожнього знайомства, – до тієї ночі з серенадою. Відтоді я почала відчувати, що прогулянки під місяцем, розмови на балконі й щоденні пригоди для нього більше, ніж забава. Я не фліртувала, мамо, чесне слово, і, пам’ятаючи все, що ти казала мені, робила що могла.

Але я не винна, що подобаюся людям, коли не намагаюся їм сподобатися. Більше того, якщо мені байдуже, то їхнє ставлення до мене навіть викликає прикрість, хоч Джо й каже, що я безсердечна. Ну ось, тепер мама хитатиме головою, а дівчатка скажуть: «О, корислива маленька безсоромниця!», але я все-таки вирішила, що якщо Фред зробить мені пропозицію, то прийму її, хоч і не сходжу з розуму від любові.

Мені він подобається, і, гадаю, ми порозуміємося. Він красивий, молодий, досить розумний і дуже багатий – значно багатший, ніж навіть Лоуренси. Я знаю, що його родина не стала б заперечувати, а я була б дуже щаслива, бо всі вони добрі, виховані, благородні люди й люблять мене.

Фреду, я вважаю, як першому з близнюків, дістанеться нерухомість, і яка! Міський будинок на фешенебельній вулиці, не такий величний, як великі будинки в Америці, але набагато зручніший. Там усюди та солідна розкіш, якій надають великого значення англійці. Мені це подобається, бо це – справжнє. Я бачила столове срібло, фамільні коштовності, старих слуг, картини, що зображують заміський маєток сімейства Вон, із парком, величезним будинком, чарівними околицями, породистими кіньми.

Це було б все, чого я тільки можу бажати! І для мене все це краще, ніж будь-який титул, за який дівчата хапаються із такою готовністю, виявляючи потім, що за ним нічого немає. Можете назвати це корисливістю, але я ненавиджу бідність, і щойно в мене з’явиться можливість від неї позбутися, скористаюся цим. Одна з нас має вдало вийти заміж.

Мег не зробила цього, Джо не хоче, Бет поки не може, тож все влаштую я. Зрозуміло, не йдеться про людину, яку ненавиджу або зневажаю. Можете бути в цьому впевнені. Хоч Фред і не мій ідеальний герой, він цілком згодиться, а з часом я, може, полюблю його, якщо він дуже любитиме мене й дозволить мені в усьому чинити, як я хочу.

Такі думки оволодівали мною весь останній тиждень, оскільки неможливо було не бачити, що я подобаюся Фреду. Багато дрібниць свідчать про це: він ніколи не ходить з Фло, завжди їде верхи з мого боку екіпажу, сідає поруч за стіл, дивиться ніжно, коли ми одні, й кидає похмурі погляди на всякого, хто наважиться заговорити зі мною.

Вчора за обідом, коли якийсь австрійський офіцер дивився на нас, а потім сказав щось про ein wonderschönes Blöndchen[39], звертаючись до свого приятеля – чепуристого барона, Фред глянув на них люто, як лев, і почав різати м’ясо на своїй тарілці з таким гнівом, що воно мало не падало на стіл. Він не такий, як інші англійці, незмінно стримані й манірні, а, навпаки, досить гарячий – в ньому є шотландська кров, як можна здогадатися по його красивих блакитних очах.

Ну так от, вчора ввечері на заході сонця ми вирушили до замку – всі, крім Фреда. Він мав приєднатися до нас після того, як забере на пошті адресовані йому листи. Ми чудово провели час, оглядаючи руїни, підвал, де стоїть жахливих розмірів бочка, красиві сади, насаджені курфюрстом для його дружини-англійки.

Мені найбільше сподобалася величезна тераса – вигляд був справді неземний, тож поки інші пішли оглядати внутрішні покої замку, я сіла там, щоб замалювати голову сірого кам’яного лева на стіні зі звисаючими звідусіль червоними пагонами витких рослин.

У мене було таке відчуття, ніби я героїня роману, коли сиділа там, дивлячись на води річки Неккар, що звивалася в долині, слухаючи музику австрійського оркестру, звуки якого доносилися від підніжжя гори, і чекаючи мого шанувальника. Я відчувала, що щось має статися, і була готова до цього. Я не червоніла й не тремтіла, але була абсолютно спокійна й лише трохи схвильована.

Раптом я почула голос Фреда, і незабаром він квапливо вбіг через велику арку, шукаючи мене. Вигляд у нього був такий засмучений, що я зовсім забула про себе й запитала його, що трапилося. Він сказав, що отримав листа з дому, його благають повернутися – Френк тяжко захворів, тож він їде вечірнім поїздом і повинен прямо зараз попрощатися.

Я глибоко співчувала йому, а також відчула розчарування, але воно тривало лише хвилину, бо, стискаючи мені руку, він сказав – і сказав так, що я не могла помилитися: «Я скоро повернуся. Ви не забудете мене, Емі?». Я нічого не обіцяла, тільки глянула на нього, і він, здається, був задоволений. Часу в нього залишалося тільки на те, щоб