Читати книгу - "Присягнись, що моя, Поліна Ендрі"

22

Ні, це не машина Блейка. Просто дуже схожа модель. 

Я помилилася. 

І коли до мене приходить це розуміння, всередині розростається якесь полегшення в суміші з важким розчаруванням.

- Що ти сказав? - я здивовано піднімаю погляд на Ітана, бо розумію, що він і справді щось говорив.

- Ти знову десь витаєш... - Ітан сумно видихає, скрушно хитаючи головою. - Я сказав, що я... Здається, я... - він дивиться на мене з відчаєм. - Я закохався.

- О, - тільки й вичавлюю з себе.

Скільки разів мені чоловіки освідчувалися в коханні, що напевно, це не повинно бути для мене чимось шокуючим. А ще більше разів хотіли зі мною стосунків. Але напевно, це була найбезглуздіша і найдовша пауза з усіх, що коли-небудь відбувалася між мною та чоловіком.

- Елайно, - обережно починає Ітан, повернувшись до мене корпусом і взявши мене за долоні. Погляд його при цьому м'який і податливий. Я сиджу і просто чекаю, не прибираючи руки і дивлячись на нього на всі очі. - Я розумію, що в тебе можливо немає до мене тих почуттів, яких мені хотілося б, але давай... Давай спробуємо?

І цей туди ж.

- Що спробуємо? - вдаю, що не розумію.

Бідолаха відразу поник, миттєво посірівши в обличчі, і мені в цей момент стало по-справжньому шкода хлопця.

- Послухай, Ітане... - зітхнувши, починаю я, збираючись розставити всі крапки над "і", і вже починаю прибирати свої руки, але тут же осікаюся, почувши звідкись приглушений стук, наче дверцят. Повертаю голову у лобове вікно та розширюю від шоку очі.

Я не помилилась. Це все ж таки машина Блейка Моріса. Який прямо зараз йде розгонистим кроком сюди. Від переляку я різко смикаю головою до хлопця і бачу, як Ітан, ні про що не підозрюючи, одурманено тягнеться до мене, на ходу прикриваючи очі.

- Елайна... Еля... - мрійливо видихає хлопець, і я тільки-но встигаю відчути на своєму обличчі гаряче дихання, перш ніж його губи м'яко накривають мої. Мабуть, кілька секунд я не розумію, що робиться. Застигаю восковою фігурою, напружившись кожною клітиною тіла. 

Раптом хтось стукає у бічне вікно з мого боку. І це діє, немовби різке натискання на важіль. Мої думки миттю відключаються, тверезий розум теж.

Не думаючи, я подаюсь уперед і відповідаю на поцілунок, обхопивши долонею гарячу потилицю хлопця. Здається, Ітан тут же затріпотів і, надихнувшись моєю відповіддю, миттєво посилив натиск. Тим часом стукіт повторюється. Другий раз, а потім і третій, наполегливіший.

Ми цілуємося, як божевільні, але в якийсь момент Ітан схоже все-таки розуміє, що хтось стукає ззовні. Відривається першим, хоч і з небажанням, і дивиться затуманено за мою спину. Я видихаю схвильовано, недбало стерши з його губ помаду тремтливою рукою, і повертаюся до бічного вікна. Серце смикається кудись униз і пружинкою повертається назад. Біля машини стоїть власною персоною Блейк Моріс. На губах його грає крива посмішка.

Я важко переводжу дихання, на мить прикриваю очі, зібравшись, а потім все ж таки натискаю на кнопку, опускаючи скло вікна наполовину вниз.

- Не завадив? - одразу ж звучить твердий голос Моріса.

- Взагалі-то завадили. Ми тут були трошки зайняті, - ціжу з сарказмом, добре розуміючи, що йому з лобового скла був чудово відкритий вигляд того, що ми тут із Ітаном робили.

- Перепрошую, - з непроникним виглядом промовив Блейк, але за тоном його стало зрозуміло, що ніякого жалю він не відчуває. - Ти забула у мене гаманець, тому я вирішив підстережити тебе біля твого будинку, оскільки я не маю твого номера телефону.

І наступної миті він витягає вгору, тримаючи в руці якийсь білий матовий прямокутник. Я впізнаю в ньому свій гаманець.

– Що? - Здивовано питаю я. Це застигло мене справді зненацька.

Тобто він приїхав не за тим, щоб вибачитися і не буде влаштовувати тут сцен ревнощів? Він чекав мене тут биту годину-другу, щоб сказати, що просто... Привіз мій забутий гаманець?

- Ні, Елайно, не буду, - спокійно відповідає мені Блейк, бо так, я сказала все це вголос. І зовсім не випадково, як це робить більшість невпевнених у собі дівчат.
Блейк відважує мені трохи криву зухвалу усмішку, а потім простягає мені через опущене скло вікна гаманець.

- Не губи більше. Гарного вечора, - останнє було звернено явно нам обом і з прихованим змістом, але це вже я пропускаю повз вуха. Мене ніби приголомшили лопатою, я не можу до кінця усвідомити, що щойно відбулося. Блейк іде геть, сідає у свою машину і як ні в чому не бувало їде, тихо закрипівши шинами. А я сиджу, чуючи звідкись зі сторони дивне важке сопіння, що поступово набирає обертів, і усвідомлюю, що Ітан усе зрозумів.

 

Друзі, вибачте за очікування. Остання подорож виявилася дуже складною. Відійшла морально і повертаюсь до попереднього режиму )))

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍