Читати книгу - "Шлях бойового мага, Andrii Noshchenko"

Глава чотирнадцята. 

Я сподівався, що зворотній шлях буде таким же простим, як і униз, але неприємності зустрілися на виході на двадцять девʼятий рівень. Я тричі сам себе похвалив за пильність, адже прямісінько на шляху поміж переходів розташувався хрум - монстр девʼятого класу. Це була потвора розміром з двоповерховий будинок, що нагадувала чорний шмат мʼяса, котрий тримав форму купола, з великою кількістю гострих ліаноподібних кінцівок. Жодних лап, чи ще якихось органів для пересування, потвора не мала, адже володіла магією простору на дуже високому рівні. В енциклопедії монстрів зазначалося, що вбити такого монстра було вкрай важко через його здібності, тож зазвичай рейди на них складалися з десятків дуже високо рангових авантюристів і все залежало від того, чи зможе загін мисливців нанести перший смертельний удар. Дідько! Монстр розташувався поруч з широкою тріщиною, звідки підіймався густий жовтий туман мани, і повільно жер його. Я тихцем зробив два кроки назад за магічний захисний барʼєр переходу. Що ж робити? Пройти до переходу я точно не міг - буду проштрикнутим наскрізь, варто лише ступити назовні. Напасти теж не варіант, скоріш за все, тут треба кілька таких як я. Я сів на підлогу і притулився спиною до стіни, сподіваючись, що хрум піде сам, наситившись маною з тріщини. Я почав лічити повільно минаючі хвилини, котрі переростали у години, але потвора і не думала йти геть. Найгірше було те, що доба, за яку я казав ректору, вже минала, а знаючи їх характер я не здивувався б, коли б вони пішли командою шукати мене на нижні рівні.  На вірну смерть. Ніякі маріонетки сьомого класу, навіть аби я лишив їх пів тисячі штук, не змогли б протистояти монстрам нижніх рівнів. 
Хвилинку, маріонетки… Здається, у мене визрівав план. Ризиковий, але план. Я витягнув зі сховища трьох маріонеток. Як там казав Тот? Витримають ядро восьмого класу близько пʼяти хвилин, а потім зруйнуються? Гаразд, хай так, сподіваюсь, що з вибухом ядра… хе-хе, так, саме у цьому і полягав мій план - підірвати вилупка нахрін. 
Я витягнув з грудей маріонеток ядра, від чого фіолетове полумʼя їх очей згасло, та швидко встановив нові, восьмого класу. По тонким канавкам їх тіл пробігло райдужне сяйво, зіниці спалахнули знову і маріонетки вже чекали мого наказу. Їх сталеві тіла стискалися силою, що ледь могли стримувати у собі ці ляльки. 
    ⁃    Вбийте його! - я вказав рукою на хрума. 
Три сірі тіні розпластались у повітрі, полетівши у бік потвори. Нажаль, несподіваної атаки не вдалося навіть маріонеткам, що використовували мою техніку послідовних кроків. Я спостерігав, як монстр блискавично пробив їх тіла своїми кількаметровими, гострими мов списи, кінцівками наскрізь. А я ще гадав про можливість того, що від атаки потвора телепортується у сторону, давши мені можливість проскочити повз неї до переходу… Та вона навіть жерти туман мани не полишила.  Але й мої маріонетки не були живими істотами, тож не відчуваючи болю від пошкоджень, почали підтягувати себе по кінцівкам, що пробили їх тіла, усе ближче до туші монстра. Намагаючись їх зупинити, хрум атакував їх знову і знову, потроху роздираючи метал на шмаття. Дідько, та він їх так знищить раніше, аніж настане час вибуху! Інший варіантів не лишилося. Я активував магію четвертого кола і застосував на собі закляття елемента часу, пришвидшивши себе на десять відсотків. Потім витягнув свій старий, подарований Круком спис. 
    ⁃    Не підведи, малий! - прошепотів я йому. 
І почав готувати удар аурою, стискаючи велику її кількість на кінчику вістря. Маленьке чорно-біле сонце засяяло на ньому, викидаючи у простір навколо невеликі сірі блискавки. Я атакував. Я точно знав, що і сам отримаю від хрума, сподівався лише, що не смертельно. Все ж, у мене були деякі переваги, адже велика кількість його кінцівок була зараз зайнята стримуванням моїх маріонеток, котрі все ще потроху просувалися до його туші. Моя атака точно подолала швидкість звуку у кілька разів, але навіть цього було недостатньо. Одразу дві кінцівки хрума проштрикнули мене наскрізь, одна влучила у низ живота, а друга у стегно. Я вхопився лівою рукою у ту кінцівку, що стирчала в моєму животі, і з силою підтягнув по ній себе ближче до монстра. Дідько, як же боляче! Кінцівка була тверда, та холодна, мов дводюймова сталева труба, але набагато міцніша за сталь, котру я міг розчавити голіруч. Святі їжачки, дайте мені ще трохи сил, ще якихось пів метри. Я знов перехопив рукою кінцівку далі і підтягнув себе уперед, досягнувши дистанції атаки. 
    ⁃    Ти все проспав, вилупок! 
Я вдарив його списом у тверде тіло, і відчув як мій удар аурою проник глибоко у його тіло, заполонивши чи не чверть від обʼєму туші. У момент, коли я її підірвав, ще одна кінцівка потвори проштрикнула мене зі спини, пробивши праву легеню і вийшла через груди. Гучний вибух прокотився двадцять девʼятим рівнем. Мене, разом з відірваними кінцівками монстра у тілі, відкинуло на кілька десятків метрів до проходу, звідки я почав свою атаку. Впавши спиною на тверду скелю я спостерігав, як у небі над монстром розгоралася велетенська багаторівнева магічна печать фіолетового кольору, мов бузкова квітка, вона розпускала сотні обʼємних маленьких магічних печаток по усьому своєму периметру. Це було прекрасне видовище! Тонкий білий промінь вдарив з тіла монстра прямо у небо, пробивши печать, і скалічена його туша зникла, забравши з собою пошматованих маріонеток. 
Я швидко зʼїв кілька пігулок відновлення, після чого сів і почав витягати з себе багатометрові кінцівки хрума. Мені лишалося лише ривками протягувати їх крізь своє тіло, адже відрізати хоч частину з них я не міг - це були шматки тіла монстра девʼятого класу, я просто не мав таких сил. Рани від них одразу ж загоїлися під дією пігулок. Двадцять хвилин. Саме стільки я мав часу, щоб обробити їх, доки вони остаточно не застигли у непридатній для виготовлення зброї формі. Я встромив у чорну скелясту землю і мов струни натягнув між ними кінцівки. Здається, встиг. Десь здалеку пролунав потужний вибух - минулого трохи більше пʼяти хвилин від початку бою з монстром. 
    ⁃    Сподіваюсь, що ти здох, гівнюк! - я зло розреготався. 
Я дістав аркуш паперу зі стилусом і заплющивши очі відтворив у своїй уяві нещодавно побачену мною магічну печать, та замалював її якомога точніше. Можливо, це найцінніше, що я отримав від цього звіра. Тепер лишалося лише прибирати за собою - досить велика кількість моєї крові була розплескана на землі та на кінцівках хрума. А випалити цей рівень вщент бажання не було. Я кілька разів використав закляття глибокої очистки. Врешті решт вдалося зібрати її грамів триста. Десь та згодиться, подумав я, турботливо закорковуючи пляшку з кровʼю, котру відправив до сховища. Здається, на цьому все. Я дав щиголя по одній з туго натягнутих кінцівок, насолоджуючись високим з того звуком, та прибрав усе до персня. Час повертатися. 
Пильно вдивляючись будь якої небезпеки, я повільно просувався аж до двадцять пʼятого рівня, де перестав відчувати аури монстрів девʼятого класу. Я зло ошкірився  -  настав час потворам розрахуватись за вдіяне нижче, адже це вже вдруге я був битий монстром у підземеллі. Віднайшовши поруч велику зграю пліткачів восьмого класу я миттєво їх атакував, знищивши за хвилину більше сотні голів. Згадав, як важко мені було полювати на них з девʼятихвостим. Тепер ця сотня ядер дісталася мені чи не занадто легко. Відвівши душу, я знову продовжив свій підйом нагору. 
Свою команду я знайшов на тому ж місці, де їх полишив, жоден з уже знову заселивших рівень монстрів не наважився наблизитися то табору. Та й люди обходили його осторонь. 
    ⁃    Що?! - я відреагував на їх погляди. - Так, монстри надерли мені дупу! 
Дехто з команди тихо пирснув зо сміху. Ірген підійшла до мене ближче, та почала совати руки у дірки на моєму одязі. 
    ⁃    Та це не дупу надерли. Це відгамселили чи не до смерті, на мою думку. 
    ⁃    То хто тебе так? - ректору стало цікаво. 
    ⁃    Хрум. Монстр девʼятого класу. 
Раман похитав головою. 
    ⁃    Не чув за таких. Знайшов, що хотів? 
    ⁃    Не знаю ще, питань стало лише більше. То що, ходімо нагору? 
Я зайшов у одну з палаток і змінив одяг на новий, після чого ми згорнули табір і почали підйом з підземелля. Ми стрімко просувалися вперед, аж як на виході пʼятого рівня я відчув більше сотні аур, що перегородили нам дорогу. 
    ⁃    Ректоре, будь ласка, приготуйте свою скляну кульку для запису і робіть його, доки буде можливість. 
Раман коротко кивнув і дістав скляну кулю. Ніхто просто заради забави не перегороджує шляхи між рівнями у підземеллі, це навіть дитина мала розуміти. Я рушив уперед, лишивши групу на виході з переходу. Швидко оцінив кількість та силу противників. Шість десятків магів, пів сотні Бойових Майстрів та Бойових Предків. Непоганий такий загін. Але я мав поганий настрій ще з того часу, як мене хрум відлупцював. Я піднявся у небо, щоб добре їх бачити і крикнув:
    ⁃    У вас хвилина, щоб забратися з мого шляху. 
З того боку пролунав гомеричний регіт десятків людей. 
    ⁃    Здається, ти ще не второпав, у яку ситуацію потрапив, хлопчик. 
До мене наближався лисий здоровань з червоним обличчям. Бойовий Предок вищого ступеня, здається, головний у цій гоп команді. Дивний, аура як у людини, а от зовнішність якось не дуже людська. 
    ⁃    Чув я, наче ваша група цілий рівень зачистила. Я, звичайно, вас вітаю, але правила є правила, і податки мають бути сплачені! Тож лишаєте тут половину, та вільно йдете далі, за що гільдія авантюристів буде вам вдячна, та візьме під свій захист. 
    ⁃    Податки? Гільдія візьме під захист? То це не твоя дурна макітра цього вигадала, це верхівка гільдії…. Тридцять секунд.  
    ⁃    Ти дурний? Не хочеш по хорошому, то хай так. - червонопикий обернувся до свого загону - Вбийте його! 
Даремно вони так. Я активував магію усіх пʼяти кіл. Помітивши це, моя команда відступила під захисний барʼєр у переході. Інферно. Нічого з ними панькатися, нехай горять усі до біса! Туга хвиля полумʼя прокотилася від мене в усі боки, покривши територію далеко за межі переходів між рівнями. Беззахисні маги згоріли так швидко, що могли навіть не усвідомити момент своєї смерті, їх просто розвіяло попелом тою хвилею. Ті ж, що були Бойовими Майстрами, змогли навіть опиратися вогню кілька секунд, але скінчили так само - попелом. Бойові Предки могли б, звичайно, вирватися з вогняної пастки. Не дуже вцілілими, але могли. Аби не тиск моєї аури, що уповільнила їх на кілька секунд. Я спостерігав, як спалахує яскравим полумʼям їхня броня. Як вигоряють, лопаючись, мов мильні бульбашки, очі. Як падають на землю спалені фаланги пальців їхніх рук, та виривається останній крик болю з їх легень. Ось вам ваш податок, виродки. Сподобалось? Моя совість мовчала, адже я навіть уявити не міг, скількох людей вони обібрали та вбили у підземеллі. Що стається у підземеллі - лишається у підземеллі. Ніхто не буде розслідувати, як помер авантюрист - від кігтів монстра, чи рук людських. І такі покидьки уміло цим користуються. Ці, наразі, вже не будуть. 
Я розвіяв магію і повернувся за барʼєр у переході, де була моя команда. За моєю спиною все ще горіло пекло з розжареного до червоного кольору каменю. 
    ⁃    Грас, будь ласка, охолоди землю, та ходімо далі. 
Грас наблизився до виходу і активував магію елемента води шостого кола - біла пустеля. Мороз почав битися з жаром, від чого земля навколо репалася та вибухала, підкидаючи вгору тонни чорного каміння. Коли, нарешті, все заспокоїлося і температура зовні стала прийнятною ми вийшли з під захисту назовні. 
    ⁃    Ходімо! - я перший рушив уперед. 
    ⁃    Капітан! - почув я голос Ірген позаду - а як же трофеї? 
Я подивився на мішанину з чорної скелястої породи навколо. 
    ⁃    Хіба тут щось можна знайти? 
    ⁃    Хе-хе, капітан, персні сховища, то магічні предмети, а такі дуже легко відшукати простим закляттям магічного пошуку! 
Як можна бути настільки жадібною? Я подивився на обличчя інших. Здається, вони підтримували ідею довговухої. 
    ⁃    Гаразд, - погодився я - але хутко! 
    ⁃    Що далі плануєш робити? - до мене підійшов Раман. 
Я почухав потилицю, адже сам ще точно того не знав. 
    ⁃    Знаєш, я дуже хочу піти зараз до гільдії, і вирізати усю їхню верхівку, за те, що вони покривали такі злочини. Але я сильно виснажений вже цим підземеллям, тому, скоріш за все, заберемося звідси якомога далі. 
    ⁃    Вбивство такої кількості авантюристів призведе до розслідування. І вони швидко вийдуть на тебе. 
    ⁃    То й що?
    ⁃    Вони точно захочуть помститися. 
    ⁃    Хааааа… То хай приходять. 
Я дивився як моя команда нишпорить навколо, збираючи сховища. 
    ⁃    Є якийсь спосіб розповсюдити запис, що ти зробив? Але обрізати ту частину, де я усіх їх вбиваю? 
    ⁃    З того не буде жодного сенсу. Усі скажуть, що це внутрішні справи гільдії. 
Я знизнув плечима. 
    ⁃    Безхребетні шматки лайна… Чорт з ними, хай буде, як буде. 
    ⁃    Ти певен? 
    ⁃    Так. Рушаймо прямо звідси до іншого підземелля, що на шляху до столиці, чи де поруч. 
    ⁃    Гаразд. Часу до змагань у нас достатньо. 
Тим часом команда потроху зібралася поблизу нас. Задоволені, вони зсипали усі сховища у одну торбу, яку простягнули мені. 
    ⁃    Капітан…
Я похитав головою у сторони, відмовляючись. 
    ⁃    Лишіть собі. 
Я був певен, що там лише мотлох. Левову частку награбованого ті нікчеми віддавали своїм хазяїнам. 
    ⁃    Давайте но сюди, я сам розподілю між вами. 
Раман вихопив торбу з їх рук. 
    ⁃    Ректоре!!!
Ми рушили уперед. 
На виході з підземелля ми знову показали свої таблички охоронцям. Я чекав, що їх це збентежить, але не помітив жодних на те ознак. Вони з пограбуваннями ніяк не повʼязані, чи вирішили, що ми відкупилися? Не важливо, нехай самі варяться у своєму казані. 
Я витягнув летючий човен і за кілька хвилин наша команда була вже високо у небі. Я покликав Рамана до навігаційної мапи. 
    ⁃    Ректоре, є два підземелля неподалік від нашого шляху, одне з них за дві з половиною тисячі кілометрів, інше за три. Яке оберемо? 
    ⁃    А що нам заважає обрати обидва? 
    ⁃    Ахахаха, ректор, а мені подобається ваш апетит! - з цими словами я тицьнув пальцем у найближче підземелля на мапі. 
    ⁃    Я піду, час розділити трофеї між учнями, поки вони мене самого на десять шматків не розділили. 
    ⁃    Гаразд, але наші заняття з магії теж не забувайте. 
Раман пішов у кают компанію, а я поринув у роздуми під тихе гудіння крил. Сірі камʼяні куби з незрозумілими людськими рештками у них. Чи дійсно вони є насінням, з якого саме і проростають підземелля? Мені точно потрібно обстежити їх кілька, щоб бути того певним. А якщо так і є, то що? Просто збирати їх до свого сховища? Ніц мені того не треба, жодного зиску… Але й полишати так… Я добре памʼятав, на що здатні ці куби. Жодної гарантії, що той хворий вилупок знов не спробує вчинити геноцид. Тож чим більше я їх зберу, тим меншим буде ризик, що масове отруєння цілого регіону станеться. Дідько, але і обійти увесь континент у пошуках підземель - то справа на роки…. Або ж обстежити і зібрати куби з підземель поблизу королівства Льготе, а усе інше то вже не моя справа? Я скривився. Сраний егоїст, то тобі не людей жаль, а хочеться комфорту і спокою у місці, де свою дупу пригрів? І якщо помруть мільйони десь там далеко, то воно тебе не стосується. Ех, Анею, Анею… Не вдавай з себе того, ким ти не є насправді. Нагору піднялася Ірген. Вона все мовчки  крутилася навколо, дивлячись униз то з правого борту, то з лівого. Я мʼяко охопив її аурою і всадив на лавку коло себе. Здається, допомогло, більше по кокпіту вона не бігала. Я скоса спостерігав за виразом її обличчя та дрібними рухами її довгих вух. 
    ⁃    Чому ти вирішила бути зі мною? - зненацька, навіть для самого себе запитав я. 
    ⁃    Ну, унизу ми вже все розділили, тож…
    ⁃    Я не про те, я взагалі. 
Ірген підняла очі до неба. 
    ⁃    Тобі те, що у мене на серці, чи те, що люди зазвичай хочуть чути?
    ⁃    Люблю чесних людей. 
    ⁃    Тому що з тобою я отримаю значно більше, аніж зможу сама. 
Я мовчав. 
    ⁃    Огидно? - вона спробувала зазирнути до моїх очей. 
    ⁃    Чому ж, навпаки…
    ⁃    Я не чекаю, що ти зрозумієш, але донедавна я була студенткою-жебрачкою. Тих грошей, що я могла заробити, навіть навчання сплатити не завжди вистачало. Саме тому я й пнулася стати першою… найкращою. Зразу на курсі, потім у академії. Капітаном команди он задля цього стала. Чи ти думав, що побутові закляття я від нічого робити вивчила? Зовсім ні… Я просто не могла дозволити собі ходити по крамницям з товстим гаманцем, як інші…
    ⁃    Ірген…
    ⁃    Помовч! І тут зʼявився ти… Тому я і сказилася, коли ректор сказав, що ти новий член команди. Я не хотіла, щоб незнайома мені людина зруйнувала усе, що я так старанно будувала. Але твоя сила… - вона посміхалася - сила та харизма, це те, що я хотіла бачити поруч з собою. Те, що дало мені можливість не турбуватися про завтра, чи післязавтра. За таке я простила навіть свого розквашеного носа… От чому я з тобою. 
Вона встала, та поклала руку мені на плече. 
    ⁃    От і уся причина. 
    ⁃    Ірген… 
    ⁃    Ні, не треба, не зараз. Ти подумай, капітан. А я, я є твоя тінь, памʼятай це. 
Дівчина пішла униз. Ну що ж, я сам хотів відвертості, і я її отримав. Чи користується вона мною? Так, без сумніву. Та чи проти я цього? Здається, що поки вона не йде проти моїх моральних принципів, то ні, хай буде. Кожен з людей кимось користується. Я, наприклад, славою свого вчителя і страхом людей перед ним, то чи мені засуджувати інших? І ці слова, що вона постійно повторює, «я є твоя тінь», може вони мають якийсь інший сенс, не той, що я розумію?