Читати книгу - "Шлях бойового мага, Andrii Noshchenko"

Глава 13 - 14

Глава тринадцята. 

До човна наблизились Бойові майстри на літаючих монстрах четвертого класу, та поцікавилися куди ми прямуємо. Вислухавши відповідь Рамана, вони зняли відбитки наших аур та полетіли собі геть. Шлях був вільний, тож ми продовжили свій політ. І вже поночі на горизонті побачили вогні міста Зракаль. Польоти на будь якому транспорті над містами Імперії було заборонено, тож ми приземлилися за кілька кілометрів від міських стін і вирішили заночувати на човні, щоб не шукати собі готель на одну ніч. 
А вже зранку пересіли на гах і попрямували до гільдії авантюристів. 
Зракаль був значно більшим за Матан, хоча все ж меншим за столицю королівства. Тут теж використовували багато магічних машин та приладів у інфраструктурі міста, таких як освітлення вулиць, регулювання транспортних потоків чи навіть суспільного міського транспорту. На вулицях скрізь миготіли яскраві рекламні чи інформаційні проекції що запрошували громадян на роботу або дозвілля у місцевих розважальних закладах. Нам то усе було дивно, адже у Матані ми геть того не бачили. Дійсно, Імперія навіть ритмом життя відрізнялася, будучи далеко попереду королівства. На вході до гільдії авантюристів я перевірив аури присутніх і будівлі. Багато сильних воїнів та магів, серед них вирізнялися кілька Бойових Предків вищого ступеня. Ми зайшли всередину. Головною відмінністю від тої ж гільдії Вангану була велика кількість авантюристів звіролюдів, і не лише у класі воїнів, я помітив також кілька звіролюдів магів. Цікаво, адже до цього я вважав, що таких не існує. Ми швидко пройшли до інформаційної стійки, та попросили зареєструвати нас авантюристами. Службовець гільдії роздав нам анкети, я від своєї відмовився, просто показавши тому свою золоту табличку. Переглянувши дані у зібраних анкетах службовець попросив членів команди підтвердити кількість магічних кіл кожного. Першим був ректор, він склав долоні горщиком і у середині загорілося сім переплетених магічних кіл. Службовець поставив печатку підтвердження на паперовій картці і вставив її до приладу, який за кілька секунд виплюнув срібну табличку авантюриста. Дивно, з силою ректора я гадав, що вона має бути золотою. У Імперії вищі вимоги? Далі процес йшов схожим чином - члени команди по черзі показували свої кола та отримували посвідчення. Загалом мені це стало здаватися схожим на конвеєр - я бачив як за сусідніми стійками відвідувачі також отримували нові срібні та бронзові таблички. Скільки їх тут реєструється на день? Сотня? Більше? Адже для багатомільйонного міста це велика кількість, куди діваються стільки авантюристів? Для прикладу уся загинувша гільдія князівства Атун налічувала трохи більше сорока осіб у повному складі. Невже їх тут тисячі чи десятки тисяч? Дідько, та з такою кількістю підземелля тут порожніми мають бути. 
    ⁃    Вибачте, - запитав я у службовця - не підкажете чи існують якісь правила для входу у підземелля, чи, наприклад, ліміт на полювання монстрів у ньому? 
Той подивився на мене як на дурнуватого. Провінція, поприїздили тут…
    ⁃    Ні, нічого такого, що вполюєте - усе ваше. 
    ⁃    Дякую. 
Ми вийшли надвір. 
    ⁃    Тебе щось бентежить? - запитав мене ректор. 
    ⁃    Так, трішки. Як на мене, забагато авантюристів тут. Підземелля не можуть генерувати достатню кількість монстрів на всіх. Можливо, полюють у підземеллі не лише на них, так що прошу, будьте обережні. 
Усі стали серйозними. 
    ⁃    Капітан, хочете сказати, що у підземеллі можливі сутички між командами за здобич? - запитав мене Грас. 
Ти диви, який кмітливий. 
    ⁃    Я маю підстави підозрювати це. 
Ми сіли у гах і рушили у сторону підземелля, що було розташоване недалеко від міста. Дорогою ми зустрічали як поодиноких авантюристів, так і цілі групи, хоча їх кількість і не була такою великою, як я вважав. На вході охорона перевірила наші таблички та пропустила всередину. На відміну від підземель де я вже бував, тут з першого рівня вже була лісиста місцевість. Дивно, адже у Вангані авантюристи розповідали мені, що усі підземелля континенту мають схожу структуру. Також відмінністю було те, що відстань між переходами була значно меншою, не більш за кілометр. Я розповсюдив відчуття, щоб визначити кількість та силу монстрів навкруги. Лише перший клас і дуже багато. Разом з аурами монстрів на рівні я відчув аури кількох десятків людей. 
    ⁃    Ходімо, тут лише перший клас. 
Ми спускалися усе нижче, я хотів знайти рівень, де б було приблизно порівно монстрів третього та четвертого класів. Ми зупинилися на дванадцятому рівні, де я відчув більше мільйона аур монстрів, що відповідали моїм бажанням. 
    ⁃    Гаразд, народ, відійдемо на кілька кілометрів убік та почнемо. Гадаю, ви всі вже вивчили вразливі місця монстрів цього класу, тож проблем з їх знищенням виникнути не має. Не треба неприцільно лупити по площі, намагайтеся цілити так, щоб кожним ударом ви вбивали мінімум одного монстра. Ви усі тут пʼятого, шостого, та навіть сьомого кола, тобто, мінімум на два класи вищі за цих потвор. 
Я бачив, що вони вже готові. Нарешті, я зупинився і озирнувся. Ми стояли на скелястому пагорбі, що височів над вкритою лісом великою рівниною. Ідеальне місце. Я ще раз перевірив аури поблизу. Було кілька людських, але вони знаходились у кількох десятках кілометрів від нас, тож я не хвилювався, що їх зачепить. 
    ⁃    Скажіть, коли будете готові, і я викличу на нас хвилю монстрів. 
    ⁃    Анею, - ректор посміхнувся, - дивись уважно, зараз ти побачиш, на що дійсно здатен маг сьомого кола! Любі студенти, прошу, дайте мені пʼять хвилин на підготовку, після чого просто спостерігайте. 
Ого, гучна заява. 
    ⁃    Ректоре, тільки не ваші астероїди, будь ласка, ми ж там жодного ядра не знайдемо! - попросив я його. 
    ⁃    Не турбуйся, Анею, астероїди то закляття шостого кола. Зараз, з такою кількістю ворогів, мені доведеться використовувати закляття сьомого кола! 
То, коли я спарингував з ним, він бився не у повну свою силу? 
    ⁃    Ми готові! - Ірген подала команду. 
Я злетів у повітря над ними і відправив у небо пару капель своєї крові. Коли вони зникли у хмарі комах, то зняв з них оболонку своєї аури, від чого над нашими головами розквітнув величезний шар вогню. За секунду усі комахи небосхилу впали вниз, вказавши монстрам наше місцезнаходження. Вони усі враз обернули голови у нашому напрямку. На цому рівні знаходилося три види монстрів. 
Умус - велика волохата потвора вкрита шерстю сірого кольору, що одночасно слугувала їй захистом. Дещо вайлувата у повсякденній поведінці, була сильним противником у бою, через свою дурну силу та гострі гакоподібні кігті на довгих лапах. Потвора мала четвертий клас і могла протистояти навіть воїну третього класу середнього ступеня. 
Тамар - спритний невеликий монстр четвертого класу, що полюбляв жити на деревах і з них же полювати на здобич. Фізично не дуже сильний, але до біса швидкий. 
Мусі - схожий на тамара, але значно менший у розмірах монстр. Дехто вважав, що тамар то є мусі, що еволюціонував, та то було хибним припущенням, монстри були абсолютно різними видами. 
І от уся та орда одночасно кинулася у атаку на нас з усіх, навіть найвіддаленіших, куточків рівня. Моя команда створила декілька кіл перешкод навколо нашого пагорба за допомогою заклять елементів дерева, землі та металу. Перша хвиля монстрів у декілька десятків тисяч голів майже уся полягала на них, але ззаду наближалася друга, ще більша хвиля. 
Ректор тим часом теж здійнявся у повітря, заплющивши очі та розкинувши руки у сторону. Навколо нього почали літати різними траєкторіями білі іскри, лишаючи за собою у повітрі сяючий слід. Було схоже, наче він малює ними там … ескіз? Тим часом унизу розгорнулася битва, десятки вітряних, крижаних, вогняних та сталевих лез розсікали зграї монстрів наче гарячий ніж масло, вбиваючи щосекунди сотні потвор, які невпинно намагалися дістатися вершини пагорба і роздерти нас. Схили навколо затягло кривавим туманом, що тонув у невпинному ревінні помираючих потвор. Настав крихкий момент рівноваги, коли маги не могли очистити пагорба від постійного прибуваючих монстрів, але і ті в свою чергу не могли дістатись вершини, де знаходились ми. Навсяк випадок я приготувався випускати маріонеток, якщо команда не витримає тиску потвор. 
Раптом простір навколо ректора почав змінюватись. Сяючі сліди іскор навколо нього стали більш щільними, показуючи обриси велетенської квітки з сімома пелюстками, центром якої був сам Раман. Чим щільнішим ставав візерунок на пелюстках, тим дужче розкривалася квітка, підіймаючи ректора угору своєю центральною частиною. Наближаючись до завершення візерунка іскри тьмʼяніли та поверталися до ректора, і коли густий тривимірний орнамент нарешті був готовий, пелюстки розкрилися паралельно землі, а над кожним з них почали зʼявлятися обʼємні семіступінчаті магічні печаті кольору сірої сталі. Це виглядало настільки фантастично красиво, що я геть перестав слідкувати за монстрами. Квітка повільно почала обертатися у повітрі, а між сімома групами магічних печатей, що висіли над її пелюстками, зʼявилися розряди блискавок, котрі за секунди з тоненьких струмочків переросли у повноводні ріки товстих електричних дуг. 
Раман розплющив очі, що сяяли блискавками чи не дужче, аніж його магічна печать, і оглянув поле бою. Він розвернув долоню у сторону прибуваючих монстрів, і з його магічної печаті з шаленою швидкістю і гуркотом розтинаємого простору почали вилітати тисячі маленьких і гострих сталевих конусів, кожен з яких знаходив свою ціль. Варто було такому конусу встромитися у тіло монстра, як лунав вибух, що розносив потвору на пил. 
Оце так міць! За хвилину десятки тисяч монстрів були перетворені на кривавий туман, що висів у повітрі, але ректор не зупинявся, а вказуючи долонями навколо себе, переносив удари усе далі і далі від нас, розширюючи зону ураження на цілі кілометри! Дідько! Я був вражений, сила магів сьомого кола була далеко за межами того, як я її уявляв. Моє інферно пʼятого кола то просто дитячі забавки. За десять хвилин я перестав відчувати хочаб одну ауру монстра на усьому рівні. Зброя масового знищення. Маги сьомого рівня то бісова зброя масового знищення. Жодна звичайна армія людей, що зазвичай складається з воїнів та Бойових Майстрів не встоїть під таким вогнем. 
Квітка під Раманом почала уповільнювати оберти і врешті зупинилася, після чого розсипалася тисячами яскравих іскорок, що повільно згасали падаючи на землю. Після того, як згасла остання з них, на землю опустився і ректор. Комахи світлячки повільно злетіли до чорного неба. 
    ⁃    Це було неймовірно, ректоре! - першим вигукнув я. 
    ⁃    Хуууу - видихнув він - ну тепер ти бачив, на що здатні маги найвищих кіл, та чому їх вважають вирішальними фактором війн. 
    ⁃    Так, тепер мені більш зрозуміло…
    ⁃    Не будемо гаяти часу, - на губах Рамана була широка посмішка - час збирати ядра! 
Цього разу я витягнув усіх своїх маріонеток у поміч, так що за годину усі ядра високою купою лежали посеред нашої команди. 
    ⁃    Ого! Та це ж маріонетки сьомого класу!
    ⁃    Капітан, звідки така розкіш? Вони навіть у королівстві не продаються!
    ⁃    Анею, я не хочу маріонетку шостого, я хочу сьомого класу! 
Ігноруй, просто ігноруй їх…
    ⁃    Один мільйон сто шістдесят тисяч вісім ядер. 
Я аурою розділив купу на одинадцять рівних частин, враховуючи також клас ядер і віддав кожному його частку, лишивши собі два ядра третього класу і одне четвертого. 
    ⁃    Кожному у підсумку сто пʼять тисяч чотириста пʼятдесят пʼять ядер. 
    ⁃    Ні, ти помиляєшся, нас дванадцять. - сказав ректор. 
    ⁃    Пусте. Краще дайте мені добу часу, зачекавши мене тут. 
    ⁃    Хочеш сходити униз? 
    ⁃    Так, мене не покидає відчуття, що з цим підземеллям щось не так, сподіваюся, я зможу знайти відповідь унизу. 
    ⁃    Гаразд, лише давай вийдемо з цього кривавого болота. 
Ми відійшли від поля битви на добрий десяток кілометрів та розбили табір. Я знову випустив пів сотні маріонеток з наказом охороняти. Навряд чи хто окрім Бога Війни наважився б напасти на таку силу. 
    ⁃    Одну добу! - сказав я знову і побіг до переходу униз. 
Я не міг чітко сказати, що ж мене бентежило. Відсутність рівнин на перших поверхах? Засилля монстрів при такій кількості авантюристів у підземеллі? Можливо так, а можливо і ні. 
Відстані між переходами я долав чи не за кілька секунд. На деяких рівнях я ненадовго зупинявся, щоб визначити силу існуючих там монстрів. 
Пʼятнадцятий рівень - основна маса монстри пʼятого класу 
Вісімнадцятий рівень - шостий клас 
Двадцять перший рівень - сьомий клас 
Двадцять четвертий рівень - восьмий клас. 
З двадцять пʼятого рівня я почав пересуватись між переходами обережніше, адже була висока ймовірність зіткнутися з монстром девʼятого класу, з яким битися прямо зараз не дуже хотів. Такого я уперше відчув на двадцять шостому рівні, але він був далеко, тож я легко перейшов на рівень нижче. При подальшому спуску я обережно наближався до виходу з переходу і ретельно перевіряв місцину навколо. Мені щастило, і я без пригод дістався переходу з тридцять першого, на якому ауру монстрів я навіть приблизно виміряти не міг, на тридцять другий рівень. Я обережно наблизився до виходу. На цьому рівні небо не сяяло жовто-помаранчевим світлом, але лише жевріло. І не було аури жодного монстра, рівень був порожнім, повністю. Я вийшов назовні. Навкруги, наскільки вистачало очей, розкинулася рівна як стіл чорна камʼяна поверхня. Я присів і погладив її долонею - камінь, як наче шліфований, жодного горбика чи шпарини. Ось такого я не очікував. Я глянув на місце, де мав бути перехід на рівень нижче, але там його не було. Я пішов у ту сторону і згодом помітив невисокий пагорб вкритий сіткою тонких тріщин. Як дивно, тут, саме у цьому місці мав бути перехід. Я напружив відчуття і спробував зазирнути вглиб каменя. Чорнота… чорнота… Аж раптом камінь змінився, і я побачив на глибині кількох метрів дещо знайоме. Я огорнув кулак аурою і з силою ударив по пагорбі. Чорний камінь розлетівся лушпинням і під ним я побачив знайому мені сіру поверхню вкриту дивними рунами. Помилки бути не могло, такі ж два сірі куби лежали у моєму сховищі! Я швидко розбив чорну скелю навкруги, очистивши куба з усіх боків. Сів на краю зробленої ями і довго дивився на свою знахідку. Дідько, усе це виглядало як наче саджанець, чи… насіння? Насіння, з якого росте підземелля? Я сам розсміявся уголос від такої думки. Але… вона здавалася мені дуже, дуже логічною! І цілком могла бути єдиною вірною. Я підійшов до сірої брили і поклав на неї руку. Сірий, суцільно сірий камінь, лише всередині кістки кисті правої руки, вкриті павутинням зелених прожилок. Ось і пара до тої, що лежала в моєму сховищі. На мить я завмер. Якщо моя здогадка вірна, і ці камені є насінням підземель, то хтось намагався знищити Матан, створивши на його місці підземелля з монстрами? Тобто, мій логічний на той час висновок, начебто Бог Війни поклав брилу на будинок вчителя через особисту помсту, був хибний? І він хотів знищити абсолютно усе місто, де багато років жив вчитель? Ну що ж, вилупок, твою ауру я добре запамʼятав. Я спробував забрати камінь до сховища, але він лише злегка затремтів і не зрушив з місця. Хм. Я вперся у нього обома руками і спробував зсунути його. Потроху, він почав рухатись, але щось наче заважало йому, тягло назад на своє місце, як … коріння? Я натиснув з усієї сили так, що чорна скеля під моїми ногами почала розсипатися на друзки. Я скріпив її своєю аурою і збільшив тиск. Раптом рівнем пролунав гучний високий звук, наче порвалася тонка струна, і того ж моменту сірий куб відлетів у сторону. А на місці, де він стояв, зʼявилася діра, під якою текла річка рідкої мани, як сестра близнючка схожа на ріку мани підземелля Вангану. Охохохо! Оце так знахідка! Я швидко забрав брилу до сховища і звівши навколо себе кола мани з рунами поглинання, стрибнув у ріку мани. Ох, моя люба, як же мені хотілося поплавати у тобі знову! Насолоджуючись поглинанням настільки чистої мани я заплющив очі… Найкращі відчуття у моєму житті. Я слідкував, як мої внутрішні органи потроху зазнають змін, замінюючи свої рідні клітини, на нові, побудовані з чистої мани! За кілька хвилин я розплющив очі і зрозумів, що діра над головою, у яку я стрибнув кілька хвилин тому стає меншою. Дідько! Мов ошпарений я вискочив нагору, ледь встигши висмикнути ноги з діри, що стрімко зменшувалася і зникла за кілька секунд потому без жодного сліду. Оце мене пронесло! Навряд чи я пробив би камʼяну стелю у кілька метрів завтовшки, бовтаючись у рідкій мані. 
Я прислухався до себе. Нажаль, про підвищення рівня до Бога Війни не було і натяку, але я точно став сильнішим, аніж був пів години тому. Набагато сильнішим. Що ж, теж результат. Я походив по тридцять другому рівню ще близько години, спостерігаючи як зникає яма, звідки я забрав сірого камʼяного куба, і пішов до переходу нагору. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍