Читати книжки он-лайн » Бойове фентезі » Вʼячеслав, Ірина Скрипник

Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

26
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 92
Перейти на сторінку:

Стиснувши кулаки, я знову подивився на Сову. 

——— Спробуємо долетіти до Храму Вітру. Всім іншим сховатися в моїй тіні, — сказав я, намагаючись зосередитись. 

Кожне слово було сповнене напруження. Я відчував, як відповідальність за петів лягала на мої плечі важким тягарем. Що з ними буде, якщо і я залишу їх? 

Зовсім скоро Сова змахнула крилами, і я відчув, як ми почали підніматися в повітря. Її рухи були плавними і потужними. Її м’яке пір’я створювало відчуття комфорту і захищеності. Вітер свистів у вухах, розвіюючи моє волосся, і відчуття польоту дарувало мені короткий перепочинок від усіх тривог. На мить я відчув свободу, ніби всі проблеми залишилися десь далеко внизу, і лише небо було важливим. Кожен помах крил наповнював мене відчуттям легкості. Лише це тоді мало значення…

Однак, коли ми пролітали над містом Wawarfond, раптово я почув свист стріл, і одна з них пронизала крило Сови. Біль відчувався у кожному її русі, але вона продовжувала тримати мене. Потім ще одна стріла, і ще — хтось невідомий продовжував стріляти в нас з лука, і Сова незабаром почала втрачати висоту. Я відчував, як вона бореться, намагаючись утриматися в повітрі, але її тіло ставало дедалі слабкішим.

——— Екстрена еволюція! — почув я раптом голос помічника в моїй голові. 

Це мене трохи заспокоїло. Обійнявши птаха міцніше, я заплющив очі, намагаючись утриматися на місці. Я чув, як калатало серце моєї вірної подруги від напруги. Її дихання ставало все важче, і я лагідно провів рукою по її пірʼях. Вона мала знати, що чим не закінчився цей політ, я точно не буду сердитися на неї. Я не залишу її…

——— Еволюція супутника Пет1 … відмовлено. Не виконані умови активації нової форми, — все ще продовжував говорити мій помічник. — Еволюція супутника Пет2 … погоджено. Вовкулака отримує два нових навика: «перетворення в людину» і «керування стаєю вовків». Доступний новий зовнішній вигляд — воєвода. Новий зовнішній вигляд активовано.

У цей час ще одна стріла пробила друге крило Сови, і ми почали стрімко падати. Вітер бив у лице, а серце калатало від адреналіну і страху. Мої руки вчепилися за шию Сови. Вона відчайдушно намагалася вирівняти політ, але сила тяжіння була нещадною. Земля стрімко наближалася. Кожна секунда тягнулася вічністю, і в моїй голові промайнула думка, що це може бути наш останній політ.

Тим часом помічник продовжував говорити:

——— Еволюція супутника Пет3 … відмовлено. Не виконані умови активації нової форми. Еволюція супутника Пет4 … погоджено. Песиголовець отримує новий навик «Оратор» та покращення сили атаки на 10%. Також доступна еволюція до звання «Лідер». Ви даєте згоду на те, щоб песиголовець став лідером вашої команди?

Хоча паніка і почала поглинати мене, але я знав, що маю діяти. Стиснувши зуби і вчепившись ще міцніше пальцями за тіло свого птаха під час падіння, я відповів:

——— Даю, — це був мій шанс змінити хід подій і врятувати свою команду.

——— Песиголовеця назначено лідером групи. Тепер йому доступний навик «підпорядкування». Екстрена еволюція петів на цьому завершена. 

Я вдихнув на повні груди, намагаючись зосередитись. Земля стрімко наближалася до нас. До падіння залишились лічені секунди. Здавалось, серце ось-ось вистрибне із грудей. Саме в цей час помічник продовжив говорити:

——— Розпочинаю еволюцію ігрового персонажа. Відмовлено в доступі. Пробую ще раз. Покращення атакуючих навиків … відмовлено. Застосування нових навиків з дерева навиків … відмовлено. Перерозподіл очків захисту … відмовлено. Покращення захисних навиків … відмовлено. Покращення зброї … відмовлено. Неможливо здійснити еволюцію персонажа Вʼячеслав. 

Напевно, це мало змусити мене тоді замислитися, в чому справа? Але в той момент було не до цього. Світ навколо наче перевертався. Запам'яталося лише відчуття спільного удару. Сова згрупувалась, щоб прийняти на себе цей удар, і я майже нічого не відчув. Лише відкривши очі, зрозумів, що лежу на її животі. Відразу ж подумав про лікувальне зілля, і витягнув руку вперед, щоб дістати його з інвентарю. Майже миттєво в руках виник невеликий флакон із зеленою рідиною, яка виблискувала, наче смарагд на світанковому сонці. 

Ми впали поруч з великою кам'яною баштою, що височіла за містом. Башта мала незвичайну архітектуру: її стіни були оздоблені візерунками, а навколо її верху витав легкий туман. Високо вгорі виднілися кілька вікон із кольоровими вітражами, крізь які пробивалися промені першого сонця. Навколо башти лежали руїни старих будинків, зарослих плющем. Повітря було свіже і прохолодне…

Я підповз до дзьоба і почав вливати Сові зілля. Її дихання було важким, але з кожною краплею зілля вона починала дихати легше. Її очі, що були закриті від болю, повільно відкривалися і намагалися дивитись на мене. 

——— Вам все одно не піти звідси живими, — почув я раптом жіночий голос. — Це місто належить мені.

Повернувши голову, я побачив перед собою Ніку із луком та стрілами. Вона злісно дивилася на мене з-під лоба. Її очі блищали холодом і осудом. Її постать виглядала велично і загрозливо. Я не міг зрозуміти, чим заслужив таке ставлення до себе. Проте хутко встав на ноги і дістав самопал. Сподівався, що не доведеться стріляти. Всередині все тремтіло, але рука міцно стискала зброю.

——— Єдиний шанс піти вам звідси живими — це сказати мені: хто ти? І як ти отримав доступ до акаунту Богдана?

——— Я не знаю, що таке «акаунт», — відповів я, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить.

——— Не клей дурня! — закричала у відповідь Ніка.

Та враз вираз її обличчя змінився. Ніка схрестила руки на грудях і зарозуміло глянула на мене. Її посмішка була сповнена презирства, ніби вона знала, що перемога вже в її руках.

——— Знаєш, чому Богдан не у всіх списках на першому місці? — запитала вона холодним і відстороненим голосом.

У цей час її тінь почала подовжуватися і з неї почали вилазити різні істоти, темні і загрозливі. Я нарахував 12. Вони мали різні форми і розміри, але всі випромінювали злобу і лють. Їхні очі горіли, наче червоні вогники, а з пащ текла слина, що нагадувала про їхню ненаситну жорстокість.

1 ... 29 30 31 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вʼячеслав, Ірина Скрипник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"