Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

цілу свиню давай на стіл, баранина — цілого барана тягни, гуска — цілу гуску! Краще я з’їм дві страви, та з’їм до міри, як душа вимагає. — Собакевич потвердив це ділом: він перекинув половину баранячого ребра до себе на тарілку, з’їв усе, обгриз, обсмоктав до останньої кісточки.

«А так, — подумав Чичиков, — у цього губа смак знає».

— У мене не так, — сказав Собакевич, витираючи серветкою руки, — у мене не так, як у якогось Плюшкіна: вісімсот душ має, а живе й обідає гірш за мого пастуха.

— Хто такий цей Плюшкін? — спитав Чичиков.

— Мошенник, — відповів Собакевич. — Такий скнара, що уявити важко. В тюрмі колодники краще живуть, ніж він: усіх людей переморив голодом.

— Справді? — підхопив із співчуттям Чичиков, — і ви кажете, що в нього дійсно люди вмирають у великій кількості?

— Як мухи мруть.

— Невже, як мухи? А дозвольте спитати, як далеко живе він від вас?

— За п’ять верств.

— За п’ять верств! — скрикнув Чичиков і навіть відчув невелике сердечне биття. — А коли виїхати з ваших воріт, це буде праворуч чи ліворуч?

— Я вам навіть не раджу дороги знати до цієї собаки! — сказав Собакевич. — Вибачніше сходити до якогось непристойного місця, ніж до нього.

— Ні, я спитав не для будь-яких… а тому тільки, що цікавлюсь пізнанням усякого роду місць, — відповів на це Чичиков.

За баранячим боком пішли ватрушки, з яких кожна була більша за тарілку; тоді індик завбільшки з теля, набитий усяким добром: яйцями, рисом, печінками і не знати чим, що все лягало грудкою у шлунку. Цим обід і кінчився; але, коли встали з-за столу, Чичиков відчув у собі ваги на цілий пуд більше. Пішли до вітальні, де вже з’явилося на блюдечку варення — ні груша, ні слива, ні якась інша ягода, — до якого, проте, не доторкнулись ні гість, ні хазяїн. Хазяйка вийшла за тим, щоб накласти його й на інші блюдечка. Скористувавшись її відсутністю, Чичиков звернувся до Собакевича, який, лежачи в кріслі, тільки покректував після такого ситого обіду й видавав ротом якісь невиразні звуки, хрестячись і затуляючи щохвилини його рукою. Чичиков звернувся до нього з такими словами:

— Я хотів був поговорити з вами про одне дільце.

— Ось ще варення, — сказала хазяйка, вертаючись з блюдечком, — редька, варена на меду!

— А от ми його потім! — сказав Собакевич. — Ти йди тепер до своєї кімнати, ми з Павлом Івановичем скинемо фраки, трошки спочинемо!

Хазяйка вже виявила була готовість послати за пуховиками й подушками, але хазяїн сказав: «Дарма, спочинемо в кріслах», — і хазяйка вийшла.

Собакевич злегка пригнув голову, готуючись слухати, в чому було дільце.

Чичиков почав якось дуже здалека, торкнувся взагалі всієї російської держави і озвався з великою похвалою про її простір, сказав, що навіть найдавніша римська монархія не була така велика, і чужоземці справедливо дивуються… (Собакевич усе слухав, нахиливши голову.) І що за існуючими положеннями цієї держави, в славі якій немає рівної, ревізькі душі, закінчивши життьове поле, числяться, проте, до подання нової ревізької сказки, нарівні з живими, щоб таким чином не обважнювати присутственні місця безліччю дріб’язкових марних довідок і не збільшувати складність і так уже вельми складного державного механізму… (Собакевич усе слухав, нахиливши голову.) і що, проте, попри всю справедливість цього заходу він буває почасти обтяжливий для багатьох власників, зобов’язуючи їх сплачувати податі так, немов за живу річ, і що він, почуваючи пошану особисто до нього, ладен би навіть почасти взяти і на себе цей дійсно важкий обов’язок. Щодо головного предмета, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими.

Собакевич слухав усе так само, нахиливши голову, і хоч би що-небудь схоже на вираз з’явилось на обличчі його. Здавалось, у цьому тілі зовсім не було душі, або вона в нього була, але зовсім не там, де слід, а, як у безсмертного Кощея, десь за горами і вкрита такою товстою шкаралупою, що все, що тільки ворушилося на дні її, не позначалось аж ніяким струсом на поверхні.

— Отже?… — сказав Чичиков, чекаючи не без деякої тривоги відповіді.

— Вам треба мертвих душ? — спитав Собакевич дуже просто, без найменшого здивування, так ніби мова була про хліб.

— Так, — відповів Чичиков і знову пом’якшив вислів, додавши: — неіснуючих.

— Знайдуться… чому не бути… — сказав Собакевич.

— А коли знайдуться, то вам, без сумніву… буде приємно від них звільнитися?

— Будь ласка, я готовий продати, — сказав Собакевич, вже трохи підвівши голову й зміркувавши, що покупець, певне, мусить мати тут якусь вигоду.

«Чорт візьми! — подумав Чичиков, — цей уже продає раніше, ніж я заікнувся!» — І промовив уголос: — А, наприклад, яка ж ціна?.. а втім, це така річ… що про ціну навіть чудно…

— Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку, — сказав Собакевич.

— По сто! — скрикнув Чичиков, роззявивши рот і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він недочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув замість одного друге слово.

— Що ж, хіба це для вас дорого? — промовив Собакевич і потім додав: — А яка ж була б ваша ціна?

— Моя ціна! Ми, певне, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає річ. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривеників за душу — це найбільша ціна!

— Он куди загнули — по вісім гривеничків!

— Що ж, на моє міркування, як я думаю, більше не можна.

— Я ж продаю не личаки.

— А проте погодьтесь самі, це ж і не люди.

— Так ви думаєте, знайдете такого дурня, щоб вам продав за двогривений ревізьку душу?

— Але дозвольте: навіщо ви їх називаєте ревізькими? Адже душі самі давно вже померли, залишився тільки недіткненний почуттями звук. А втім, щоб не заходити в дальші розмови в цій справі, по півтора карбованця, гаразд, дам, а більше не можу.

— Сором вам і говорити таку суму! Ви торгуйтеся, кажіть справжню ціну!

— Не можу, Михайле Семеновичу: вірте моїй совісті, не можу: що вже не можна зробити, того ніяк не можна зробити, —