Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

      - А так може бути? – Запитав Олень.

      - Звичайно, що може, - шалено закивав Дракон. – Якби не можна було, я б тебе не просив. Він слідкує за цим.

      - І що мені робити? - Переступив з ноги на ногу збентежений Олень. Дракон одразу пожвавішав, кинувся до дерев’яної хатинки, тоді виліз з неї, схопив Оленя своєю лапою в коричнево-золотаві луски, із довгими пазурами, та затягнув хлопця до будиночку.

      Хатинка з дерева, понад смердючою Річкою, не була всередині така, якою здавалася назовні. По-перше, вона мала не один, а безліч поверхів. По-друге, в середині був приємний запах пролісків, троянди (хоча тоді Олень ще не знав, що то за запах) та ладану. В одній з кімнат, повз стіни стояли полички, із книгами та з сувоями. Згодом, Олень дізнався, що ці полички постійно поповнюються новими творами сучасних авторів. У хатинці було сонячно, наче будиночок освітлювати тисячі Сонць.

      - Ось, - потягнув Дракон Оленя до столу з червоного дерева. Хлопець мимохідь помітив, що Дракон, зі звіра з великими пазурами, довгим хвостом, крилами та загадковою золотаво-коричневою лускою, перетворився на простого юного хлопця, із золотаво-рудими кучерями. – У вигляді людини ми використовуємо менше енергії, - повідомив Дракон, ніби прочитавши думки Оленя. – До речі, мене звати Вогнян. А ще, у мене є старша зарозуміла сестра - Огняна. Вона відмінниця, тож залишилася на тому боці Річки Почайни. Тобто, серед живих, - додав він, помітивши, що у Оленя очі дуже повільно, але стабільно лізуть вгору. – І не загуби свої очі. У цій частині Всесвіту, вони можуть вилізти з чола, а тоді – шукай їх.

      Олень простягнув свою тонку холодну білу руку, упіймав ліве око та вставив у очну ямку, а потім упіймав праве  око, яке вже перейшло межу між чолом та волоссям і збиралося впасти на підлогу хатинки, і вставив його до правої очниці.

     - Так значно краще, - посміхнувся Вогнян. – Звичайно, у цій хатинці та на цьому мості ти б бачив і так, але терпіти не можу, коли люди без очей, рук, чи ніг. Бррр! Коли починається нова війна, такі особи постійно кульгають моїм мостом. Не те що, я їх не люблю. Але мені їх шкода. Навіщо люди калічать один одного?  Так от, - додав він і витяг велику книгу. Ця книга зовсім не була схожа на ті нетривкі воскові таблиці, які траплялися Оленю у поселені Жерців. Це було більше схоже не на сувій. Але на сувій, скріплений як сотні, а може тисячі, табличок-шматків сувою.

     Дракон клацнув пальцями, і, з кутка кімнати, пристрибало величезне крісло, оббите зеленим льоном. Вогнян всівся у крісло, ще раз подивився у книжку і сказав:

      - Щойно хтось помирає у землях, за які відповідаю я, тут з’являється новий запис. – Дракон постукав людським нігтем по дивному папері-пергаменті. -  Якщо поруч із людиною стоїть літера “Д”, спокійно пропускай цю людину – нехай йде до кінця моста. Щодо решти. Ти маєш розповісти їм про їхні права. А права у них такі. – Вогнян витягнув з книги тонкий папірус та вручив його Оленю. – На от. Прочитай. Зрештою, всі люди мають пройти Верховний Суд.  Якщо добрі справи людини переважать, людина відправиться у Рай, чи зможе повернутися на Землю. Якщо ж переважать лихі справи, людина потоне у цій Річці. І лише за сотню років зможе подати апеляцію.

     Хоча Олень й помер, а його тіло було відділено від безсмертної Душі, його голова запаморочилася. Хлопець запитав:

     - Що таке -  “апеляція”?

      Дракон задумався.

      - Е… ну як тобі сказати… коли людину кинуто у Річку Почайну, така людина має спокутувати свої погані вчинки. Але за сто років, якщо Душа усвідомила свої помилки, вона може потрапити до Раю, до нового життя на Землі, або знову повернутися до Річки. Аж до наступного сторіччя. Зрозуміло?

      Оленю було не дуже зрозуміло. Ризикуючи отримати прізвисько “Дурбецало з поселення понад Річкою, який не став Жерцем”, хлопець запитав:

      - Але, нас вчили…. щойно людина помирає, вона переходить міст понад Річкою Забуття…. і назавжди оселяється у Країні Мертвих… Заможні отримують купу наложниць та вина, а бідні…. Бідні просто собі живуть… і навіть… не працюють.

     - Хто це таке казав?  - Запитав Дракон і нервово, а може просто  роздратовано, постукав нігтем, залишаючи величезні подряпини на столі. – Жерці? Вони померли, тоді побували у Країні Мертвих, а потім воскресли? Ні? То, звідки вони знають, що буває після смерті, якщо вони ще не помирали?

      Олень оторопів. Оце Дракон вперше вимовив дещо, що його, Оленя, трохи хвилювало. А дійсно: звідки Жерці знають, що буває, коли людина помирає, якщо не побували там?

      - То, що мені робити? – Запитав хлопець, клацнув пальцями і, невідомо звідки, з’явилося м’яке крісло, оббите жовтим льоном.

       - Бачу, - зауважив Вогнян ти вже призвичаївся до цього місця.

        Щойно Дракон надав інструкції та зник, Олень приступив до своїх нових обов’язків.

        Жити у будиночку було приємно – багато кімнат, різноманітні книги, кількість яких постійно зростала та їжа, яка постійно з’являлася невідомо звідки. Першу та другу порцію Олень проігнорував. Потім, коли з’явилася третя, хлопець припустив, що, оскільки він вже й так мертвий, трохи смаколиків не завадить. А їжа дійсно була смачна. Щодня приходили різні страви: і качка у яблуках, і картопля, яка росла на тому кінці Землі, і водорості – така зелена трава, яка росте на дні моря біля…. Як же ж її… а! Японії! Згодом почали приходити: кукурудза, томати, креветки, шоколад, скумбрія, олені (їх Олень, зрозуміло не їв), квасоля, ківі, апельсини, мандарини, інжир та ще багато чого.