Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

      Іноді, в голові у хлопця пролітала думка: чи всі ці страви для мертвого є також мертвими – тобто такими, що пройшли перетравлення у чиємусь шлунку. Від цієї думки апетит пропадав на декілька тижнів, а потім хлопця знову тягнуло спробувати нову страву.

     Найгіршим часом був час, коли хтось помирав. Тоді тупотіння бруківкою моста досягало вух Оленя, навіть якщо він був на останньому поверсі цього дивного дерев’яного будиночка та спав, із берушами у вухах.

      Спочатку, покійники були дуже схожими на сусідів Оленя. Потім, на якійсь час хлопець заснув, і коли прокинувся, то виявив, що одяг небіжчиків трохи змінився, разом із зачісками та прикрасами на руках, а в декого й на ногах. Олень припустив, що Дракон повернувся, приспав його, Оленя, на якійсь час, зустрів маму, вітчима та сестричок Оленя, а потім підступний Вогнян знову повернувся до Країни живих.

      Оленю стало сумно. Але життя воно таке: тече, бурлить, а потім – бах!  і немає людини.

      Потім небіжчиків стало більше. Деякі з них були худорляві та кістляві – очевидно померли від голоду. Інші були навпаки: товсті, із купою юних дівчат, які виснули на руках. Деякі дівчата стояли в стороні, із сумом оглядаючи Річку. Як правило, такі дівчата одразу ж підпадали у категорію “Д”.

    Частина небіжчиків була не товста - не кістлява, але не мала: рук, ніг, інших частин тіла, а подекуди й голови. Всі вони були воїнами. Частина одразу підпадала під категорію “Д”: адже захищала свою землю та рідних від завойовників. Решта мала постати перед судом. Але заступник Дракона не був певен: чи ці хлопці були загарбниками, чи просто до війни когось образили. Один дотепник тримав свою голову під пахвами. Олень запропонував новоспеченому небіжчику повернути голову на місце. Тоді новоприбулий розсміявся та став жонглювати своєю головою. Згодом, заступник Вогняна дізнався, що безголовий дотепник був блазнем при королі та невдало пожартував.

      Найсумнішими випадками були молоді жінки, які просилися повернутися назад, до новонароджених дітей. Першій такій жінці Олень пішов на поступки. Але нещасна дійшла до початку мосту, і одразу ж знову опинилася перед хлопцем. Олень знизав плечима та повідомив жінці її права. Ввечері, хлопцеві дуже хотілося напитися міцного меду. Але на службі такі напої не можна було пити.

      Якось, коли небіжчиків не було, а читати не хотілося, Олень сидів на мосту і спостерігав за парою, яка піднімалася з червоногарячої Річки. Хлопець вже звик до неприємного запаху. А може, запах не був жахливим для Охоронця моста. Якби там не було, Олень сидів, спостерігав за парою та рахував скільки бульбашок лусне перед появою нового небіжчика. Вже луснула тисяча сто сорок одна бульбашка. З того боку моста, де небіжчики зникали, чекаючи на Верховний суд, з’явилася тінь. Олень оторопів. Оце він уперше бачив, як хтось йде з того боку.

       Тінь випірнула з пари-туману і виявилася молодим чоловіком, із лагідним добрим обличчям, з русявою бородою та з довгим волоссям. Одягнутий чоловік був у білий одяг, який радше нагадував жіночу сукню, без паска.

       Чоловік привітався. Олень також привітався, хоч його мертві зуби стукали, а язик не хотів рухатися. Чоловік запитав, чи Оленю тут не нудно. А може хлопець хоче зіграти у шахи? В шахи Олень не грав, тож чоловік взявся вивчити хлопця.

       Гра виявилася не дуже цікавою, але й не дуже нудною. Чоловік не розповідав, хто він, лише із жалем сказав, що не потрібен у світі живих.  

     - Живі, - казав таємничий гравець у шахи, - ладні робити недобрі вчинки, а тоді викупляти своє щасливе життя у Королівстві Мертвих за гроші з Королівства живих. І все це робіться від мого імені, - додав чоловік. Але не злостиво, а з сумом.

       Час від часу, цей чоловік у білому вбранні знову приходив до Оленя та грав із хлопцем у шахи. Хлопцеві цей чоловік здався дуже мудрим, але й дуже сумним. Якось, Олень не втримався та пожалівся, що йому не вистачає спілкування. Бо небіжчики, хоча і виснажують своєю появою та вічними скигленнями, але не дають нових знань. Чоловік задумався, а тоді сказав, що допоможе.

      Далі час протікав веселіше. До Оленя приходили гості з того боку Річки Почайни, які ділилися різними цікавинками.  З кимось Олень погоджувався, а з кимось – ні. Час від часу, з’являвся і таємничий гравець у шахи. Тоді Олень відчував себе спокійним та майже щасливим.

        Небіжчики знову змінили одяг та зброю. Але спочатку Олень цього не помітив. Першою ластівкою став нервовий старий чоловік, який з’явився на мосту, і почав бігати туди-сюди, примовляючи:

     - Мій кінь! Мій вірний кінь!

       Олень ледь упіймав новоприбулого, зачитав тому права та відправив до того боку Річки.

        - Мій кінь! Мій вірний Кінь! – Ще довго до вух Оленя доносилася сумна луна.

       Потім, прийшла горда жінка, яка похмуро оглянула Оленя  і незадоволено сказала, що той геть зовсім не схожий на Апостола Петра. Олень розгубився. Потім до хлопця дійшло, що у його рідних краях завелася нова віра, яка має свій власний погляд на те, що відбувається після смерті. Олень зачитав права жінці, яка весь час плуталася, як її звати: то казала, що - Олена, то –  що Ольга. Зрештою, вона потупотіла геть, кинувши на ходу:

      - Май на увазі: древлян я не спалювала. На відміну від істориків, я знаю, що голубі дурні, але свою хату не спалять!