Читати книгу - "Метаморфози"

class="v">Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь

Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.

Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,

Більше терпіти не міг: як на полум’ї тихому тане

Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки

Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,

/490/ Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.

Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець;

Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.

Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.

Муки ці бачить Ехо і хоча пам’ятає зневагу,

Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»

Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!

Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо

Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.

Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» —

/500/ Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу.

«Хлопче коханий, прощай!» — І «Прощай!» — Ехо повторила.

Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть

Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.

Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,

Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили, —

Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.

Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.

Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,

Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви

/510/ Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

Чутка про це розійшлась, і в ахейських{147} містах по заслузі

Славу Тіресій здобув — знаменитим ім’я його стало.

Серед усіх тільки син Ехіона, зневажник безсмертних,

Гордий Пентей{148} над старим посміявсь і словам його віщим

Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.

Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:

«Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось

Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.

День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний

/520/ Лібер{149} — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки

Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині, —

Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю

Матір свою{150} заплямиш, її сестер і в лісі дерева.

Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою

Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!»

Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.

Скоро підтвердились віщі слова — що сказав, те стається:

Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.

Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,

/530/ Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.

«Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки{151},

Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить. — Невже ж то

Мідноголосий кимвал і покривлений ріг — ці марниці,

Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні

Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,

Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий

Безум, юрба сороміцька{152} і пустопорожні тимпани?

Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,

Тір{153} тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів, —

/540/ Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні

В розквіті сил, мої друзі-ровесники, — спис, а не тирс{154} вам

Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!

Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!

Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом

Сам один подолав! Він за озеро та за джерела

Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!

Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,

Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі

Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні

/550/ Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!

Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,

Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.

Нині ж — о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,

Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя, —

Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;

Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.

Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію

Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.

Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом{155}

/560/ Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.

Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?

Гей же! — Велить він рабам. — До мене того верховода,

В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»

Всі його хочуть отямити: дід, Атамант{156}, умовляє,

Радять домашні гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —

Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше

Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.

Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,

Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но

/570/ Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же

Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.

Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу

Вакха», — нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його, — ті відмовляють. —

Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили.

Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину зв'язали.

Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю{157}».