Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

Вони ще трохи поговорили, після чого Емілія вимкнула телефон і довго дивилася у стелю. Їй хотілося кричати, плакати, сміятися — усе водночас.

 

Наступного дня вона вирішила вийти на прогулянку, щоб трохи розвіятися. Вулички міста були тихі, лише вітерець гойдав листя на деревах. Вона зайшла до невеликого кафе, замовила собі гарячий шоколад і сіла біля вікна, загорнувшись у свою улюблену куртку.

 

І саме тоді він знову з’явився.

 

Тао стояв на вулиці, дивлячись на неї крізь вікно. Їхні погляди зустрілися, і час ніби завмер. Вона могла б відвести очі, зробити вигляд, що не бачить його. Але не змогла.

 

Він увійшов до кафе й повільно підійшов до її столика.

 

— Можна? — запитав він тихо.

 

Емілія зітхнула й кивнула.

 

Вони довго мовчали. Тільки коли офіціантка принесла його замовлення, Тао нарешті заговорив:

 

— Я не чекаю, що ти пробачиш мене одразу. Але я хочу спробувати все виправити.

 

Вона подивилася на нього, і вперше за довгий час у її очах не було ні злості, ні болю. Лише втома й якесь тихе прийняття.

 

— Я не знаю, чи зможемо ми повернути все, як було, Тао, — сказала вона нарешті. — Але, можливо… ми можемо почати з чистого аркуша.

 

Його очі засяяли надією, і цього разу, коли вони пішли з кафе разом, світ здавався трохи яскравішим.

Одного дня після школи вона поверталася додому через парк, коли раптом почула знайомий голос:

 

— Привіт.

 

Вона обернулася й побачила Тао. Він стояв під старим кленом, тримаючи в руках невеликий паперовий пакет.

 

— Привіт, — відповіла вона, трохи розгублена. — Що ти тут робиш?

 

Він зніяковіло посміхнувся.

 

— Я подумав, що ти, може, захочеш пройтися. І… я приніс тобі дещо.

 

Він простягнув їй пакет. Емілія зазирнула всередину й побачила улюблені шоколадні тістечка.

 

— Тао… — вона розгублено підняла на нього очі.

 

— Я пам’ятаю, як ти казала, що вони тебе заспокоюють, — ніяково пояснив він.

 

Емілія не змогла стримати усмішку.

 

— Дякую.

 

Вони повільно пішли парком, і розмова сама собою потекла легко й невимушено. Вона розповідала про свої мрії й плани, він — про дитинство й смішні пригоди з друзями. Здавалося, минуле поступово відступає, залишаючи місце чомусь новому.

 

Коли вони вийшли з парку, сонце вже хилилося до горизонту, фарбуючи небо в золотаві й рожеві відтінки. Тао раптом зупинився.

 

— Еміліє…

 

Вона здивовано подивилася на нього.

 

— Що таке?

 

Він на мить замовк, дивлячись на її обличчя, а потім тихо сказав:

 

— Я хочу, щоб ти знала… Ти для мене важлива. І я готовий чекати стільки, скільки потрібно, аби ти знову повірила мені.

 

Емілія відчула, як у грудях щось стислося. Вона дивилася йому в очі, і там було стільки щирості, що їй захотілося плакати.

 

— Дякую, Тао… — прошепотіла вона.

Емілія ще довго стояла в обіймах Тао, відчуваючи, як його серце б’ється в такт із її власним. Здавалося, що весь світ завмер, залишивши їх наодинці під цим старим деревом. Сонячні промені пробивалися крізь гілки, кидаючи на землю мереживні тіні.

 

— Ходімо, — нарешті прошепотів Тао, м’яко відсторонюючись. — У мене є ще одна ідея для сьогоднішнього дня.

 

Емілія заінтриговано підняла брови.

 

— І яка ж?

 

— Побачиш.

 

Вони знову рушили в бік міста. Дорогою Тао розповідав їй смішні історії зі свого дитинства, а вона сміялася так щиро, як не сміялася вже давно. Їхні руки іноді ненароком торкалися, і кожен такий дотик змушував її серце битися частіше.

 

Нарешті вони дійшли до невеличкої набережної, де можна було взяти човен напрокат. Вода в річці мерехтіла під сонячними променями, і легкий вітерець приємно освіжав.

 

— Серйозно? — здивувалася Емілія. — Ти хочеш покататися на човні?

 

— Чому б і ні? — усміхнувся Тао. — Це романтично.

 

Вона не змогла втриматися від усмішки.

 

— Ну добре, капітане, — пожартувала вона. — Веди нас до пригод.

 

Вони взяли маленький човен і відпливли від берега. Вода спокійно погойдувала їх, і здавалося, що все навколо сповільнилося. Сонце вже схилялося до горизонту, забарвлюючи небо в ніжні рожево-золотисті відтінки.

 

— Це так красиво… — прошепотіла Емілія, вдивляючись у далечінь.

 

— Так… — тихо відповів Тао, але дивився він не на захід сонця, а на неї.

 

Вона відчула його погляд і повернулася до нього. Їхні очі зустрілися, і в ту мить усе інше перестало існувати. Серце шалено калатало, коли Тао повільно нахилився до неї…

 

Їхні губи торкнулися м’яко, несміливо, наче вони боялися порушити цей чарівний момент. І в цій тиші, серед мерехтіння води та лагідного шепоту вітру, вони зрозуміли, що їхні серця нарешті знайшли шлях одне до одного.

 

Коли вони повернулися на берег, вже сутеніло. Тао провів її додому, і, стоячи під її дверима, знову взяв її за руку.

 

— Дякую за сьогодні, — тихо сказав він.

 

— Це я тобі дякую, — відповіла вона, стиснувши його пальці. — Це був найкращий день за довгий час.

 

Він усміхнувся, нахилився й м’яко поцілував її у чоло.

 

— Добраніч, Еміліє.

 

— Добраніч, Тао.

 

Вона дивилася йому вслід, поки він не зник за рогом вулиці, а потім, прикривши за собою двері, притулилася до них спиною й усміхнулася.

 

 

Її серце було легким, а душа — сповнена надії.