Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

а й до людей, що цих лідерів обрали, він мав схилити їх на свій бік та утримати їхню прихильність.

— Для нас війна — реальність, але для мільйонів людей по всьому світу — досі реаліті-шоу, — говорив мені пізніше тогочасний міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба[100]. — Не в сенсі розваг, просто це щось, що бачиш на екрані.

В епоху вірусних відео і нескінченної стрічки новин глядачеві за тисячі кілометрів від України легко відчути себе зануреним у її трагедії. За словами Кулеби, президент ставив собі за мету підтримувати цей стан занурення якомога довше серед якомога більшої кількості людей по світу — і робити все можливе, аби утримувати глядачів на своєму боці.

— Коли хочеш, щоб хтось по інший бік екрана продовжував тебе дивитися і тобі співчувати, маєш дотримуватися певних правил, — пояснював Кулеба. — Ті самі правила працюють усюди, у маркетингових стратегіях, у військових стратегіях. Ти маєш перемагати, адже люди люблять переможців. Вряди-годи маєш дивувати їх чимось значним і несподіваним, адже нікому не цікаво стежити за тим самим, — провадив далі міністр. — Третє, тобі потрібен конкретний персонаж, який асоціюватиметься у глядача з твоєю історією та буде постійно у нього на очах. У нашому випадку це президент Зеленський. І останнє — тобі потрібна хороша історія, яку розповідатимеш. Історія про те, як менша нація дає прочухана більшій нації-агресорці. Як погані хлопці нападають на хороших хлопців, і хороші перемагають. Ось що людям подобається.

Третього березня, наступного дня після зустрічі з генералом Залужним у бункері, охоронці Зеленського пом’якшали, і помічникам президента дозволили організувати його першу від початку навали пресконференцію[101]. Кореспондентів із США, Німеччини, Ізраїлю, Туреччини та інших країн провезли мікроавтобусами крізь лабіринт військових блокпостів і барикад до заднього входу в Офіс, де ретельно обшукали. Коридори всередині стояли темні, вікна затуляли мішки з піском, і солдати освітлювали ліхтариками шлях до пресцентру на першому поверсі. Незабаром прибув Зеленський з кількома помічниками, усі в типовому для них вбранні воєнного часу: футболки та флісові куртки зеленого армійського кольору. Замість піти за трибуну, президент узяв стілець і прилаштував його на відстані простягнутої руки від репортерів у першому ряду, чим привернув до себе тривожні погляди охоронців з автоматами.

Зеленський перепросив за свій не надто здоровий вигляд:

— Ми спимо по три-чотири години вночі.

Однак, попри блідість президента, настрій він мав піднесений і тримав увагу авдиторії з енергією та відкритістю, які захопили декого з присутніх зненацька. Багато запитань викликали спалахи гніву, здебільшого на адресу західних лідерів, які відмовилися надати Україні необхідну зброю.

— Скільки людей мають загинути, скільки рук, ніг, голів має відірватися, щоб до вас достукатися?

Від початку вторгнення Зеленський щодня мав двадцять-тридцять телефонних дзвінків з іноземними лідерами, переважно союзниками, а вони й надалі відкидали його заклик впровадити над Україною безполітну зону.

— Якщо не маєте сили, мужності закрити небо, дайте мені літаки! — Він пом’янув невизначену угоду з Польщею про поставку МіГ-29. — Дайте їх нам!

Інколи тон відповідей видавався сварливим, навіть злісним. Однак час офіційної ввічливості минув. Щоб вижити у війні, Зеленський з командою мали захопити та контролювати увагу світу, змусити якомога більше народів відчути навалу так, як її відчуває Україна: загрозою їхньому життю, їхнім цінностям, їхньому існуванню як демократіям. Думок і молитов про мужність Києва недостатньо. Іноземні уряди та, головне, їхні громадяни мають діяти, жертвувати — якщо не власною кров’ю, то бодай однією-двома зручностями. Методи, за допомогою яких доноситиме ці тези Зеленський, виявляться куди витонченішими за мегафон, із яким вийшла на поле бою Росія. На фронті пропаганди Україна одразу мала переваги. Вона була жертвою несправедливості, а Росія — агресоркою. Однак це не гарантувало того рівня підтримки, якого Україна потребувала для продовження боротьби. Минулі війни показали, як мало важить на полі бою світове співчуття. За роки правління Путін влаштував килимові бомбардування Чечні та Сирії, вдерся до Грузії та анексував Крим, щоразу викликаючи хвилю міжнародної відрази та висвітлення в медіа, які неминуче згасали. Росіяни не мали причин очікувати в Україні інших результатів. Вважали своїх супротивників зграєю самозванців і клоунів. Однак прорахувалися. Зеленський із командою, як продюсери та артисти, розуміли силу сприйняття не гірше за будь-якого кремлівського пропагандиста — а, можливо, й краще. За роки у шоу-бізнесі вони навчилися викликати емоції, надихати та захоплювати авдиторію, і бачили в цьому своє найважливіше завдання; напевне, найефективніший спосіб підтримати героїчні зусилля армії. У той час як генерал Залужний зосередився на полі бою, президент узяв собі за мету тиснути на Захід щодо допомоги, і ця синергія в їхніх стосунках триватиме довгі місяці, доки між ними не з’явиться тріщина.

Нині ж президент ще не набув достатньої впевненості чи досвіду як лідер воєнного часу, щоб нехтувати рішеннями військового командування. Роль Зеленського стосувалася не стільки самої війни, скільки її сприйняття, і він мав таланти, щоб добре із цим впоратися. Водночас він, видавалося, цінував можливість не лише бути свідком історії, а й творити її. Багато хто з його помічників почувався так само; один зізнався мені, що отримував своєрідну «мазохістську насолоду» від життя в бункері та переваг, які воно надавало, — бути дотичним до подій, що змінюють світ. Зеленський нечасто говорив про такі почуття. Однак також знаходив задоволення у цьому винятковому становищі влади та впливу. Попри небезпеку і стрес, розлучення із сім’єю, вагу відповідальності, яку він ніс, і жахи, які спостерігав щодня, президент відчував себе привілейованим, навіть щасливим виконувати цю запропоновану долею роботу. У найважчі дні вона дарувала йому глибоке відчуття сенсу, допомагала почуватися живим.

— Моє життя сьогодні прекрасне, — відповів Зеленський наприкінці пресконференції на запитання, як він тримається. — Я почуваюся потрібним.

Минулий тиждень, хоча моторошний і трагічний для президента та його країни, виявився також найбільш захопливим і змістовним у його житті. Він не проміняв би цей тиждень на жоден комфорт і безпеку свого старого життя кінозірки.

— Мені здається, найголовніший зміст життя — що ти потрібен, що ти не порожнеча якась, що просто дихає, ходить і їсть. Жити, знати, що певні речі залежать від того, що ти живеш, і відчувати, що твоє життя важливе для інших.

РОЗДІЛ 7. БУНКЕР

Однієї ночі на початку березня двоє президентських помічників засиділися допізна у конференцзалі в бункері — пили віскі з колою та відстежували новини. Увагу привернуло повідомлення з південного фронту. Росіяни почали обстрілювати найбільшу атомну електростанцію в Україні — власне, найбільшу в усій Європі.