Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Розташована в Енергодарі, приблизно за сто кілометрів від рідного міста Зеленського, станція мала шість ядерних реакторів, які виробляли електроенергію для майже всієї північно-східної України. Кілька днів тому люди із сусідніх містечок встали з прапорами та барикадами проти російських військ, що просувалися до АЕС. Загарбники ненадовго відступили. Тепер повернулися з наказом захопити станцію.

— Вони просто гатили по ній з танків, — розповідав Кирило Тимошенко, перший з помічників Зеленського,[102] хто побачив новини тієї ночі[103].

Камери спостереження на станції передавали наживо кадри бою в урядову комп’ютерну мережу, і Тимошенко вивів їх на великий екран у конференцзалі. Кулі з кулеметів розрізали пітьму білими смугами та вгризалися в адміністративну будівлю станції. Від запалювальних снарядів спалахнула пожежа. Станцію охороняв невеликий загін Нацгвардії, який чинив запеклий опір. Тимошенко зателефонував командирові загону та пішов шукати у бункері своє начальство.

— Я блукав коридорами, шукав людей і натрапив на президента. Той, схоже, щойно закінчив тренування, і я повідомив: «Там танки обстрілюють атомну електростанцію. Точиться бій».

Адміністратори станції через гучномовці зверталися до нападників:

— Негайно припиніть вогонь! Ви наражаєте на небезпеку весь світ!

Це не діяло. Прислати підкріплення захисникам станції не могли. Усі загони були задіяні на інших ділянках фронту, що залишило Зеленському лише один спосіб вплинути на ситуацію. Він підготував заяву, сів перед своїм ноутбуком у бункері й зачитав уголос:

— Європейці, прошу, прокиньтеся! Уперше в нашій історії, в історії людства, держава-терорист вдалася до ядерного тероризму. Там шість ядерних реакторів. Шість!

Тієї ночі на моєму телефоні засвітилися повідомлення від однієї з помічниць Зеленського — з проханням висвітлити цю історію. «Можливий початок ядерної зими, — писала помічниця. — Путін остаточно втратив розум». Над Києвом вставало сонце, а світом ширилися новини про напад на АЕС. Наступного дня у кількох європейських містах зібралися великі демонстрації проти навали, а генеральний директор МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергії) попередив, що напад Росії на електростанцію створив «безпрецедентну загрозу» ядерної аварії.

Усе це не дало помітного ефекту. Росіяни перебрали контроль над станцією та взяли її персонал у заручники, змусивши працювати під дулом автоматів. Пізніше окупанти використовували станцію для зберігання своїх боєприпасів, пального і бойової техніки, адже були певні, що Україна не стане обстрілювати атомну електростанцію. Сусідні міста потрапили під інтенсивний вогонь російської артилерії, розташованої на станції, і Зеленський ніяк не міг їх зупинити.

Від керівників АЕС він дізнався, що у випадку аварії наслідки можуть бути у кілька разів страшнішими за наслідки Чорнобильської катастрофи 1986 року.

— Найжахливіше, — описував згодом ту ніч голова Офісу Президента Андрій Єрмак, — коли намагаєшся робити усе можливе, але фізично не можеш зробити нічого, щоб вплинути на події.

* * *

Попри відчуття безпорадності, ніхто в бункері на тій ранній стадії вторгнення не впадав у розпуку. Надто багато справ треба було робити, надто багато пожеж гасити й криз приборкувати. Зеленський і дехто з його помічників пізніше описуватимуть перший тиждень навали як один нескінченний день. Утім, зрештою всі вони звалилися. Адреналін вичерпався, і перевтома почала даватися взнаки. Їжі в бункері у той час було небагато. На зустрічах по руках ходили пакуночки з цукерками, а на загальній кухні можна було знайти м’ясні консерви та черствий хліб. Один міністр розповів мені, що багато днів тримався на самих шоколадних батончиках і в процесі трохи набрав ваги. Утім, тривога здебільшого притлумлювала голод президентської команди та поступово їх виснажувала. Обличчя Зеленського набуло блідо-жовтого відтінку, він скаржився на брак сонячного світла, на неможливість подихати чистим повітрям.

Президент піднімався ліфтом до головних поверхів ненадовго, лише щоб зробити заяву з пресцентру або записати відеоповідомлення на доказ того, що він не полишив свого поста. На цих записах Зеленський мав доволі добрий вигляд, посміхався, здіймав у повітря кулак. Проте відпочивав так мало, що співробітники почали хвилюватися за його здоров’я. Якось раннього ранку він забрів до бункерної конференцзали, і одна з помічниць-правознавиць спіймала себе на думці, що президент нагадує ходячий труп.

— Жива людина не може мати такого вигляду, — казала помічниця, Лілія Пашинна.

Президент пробурмотів ранкові вітання, до всіх і ні до кого.

— Я навіть відповісти не змогла, — ділилася зі мною Пашинна. — Ніколи не бачила людську істоту в такому стані.

Інші члени команди почувалися не краще. Міністр оборони Олексій Резніков відчув на другий тиждень вторгнення, як з нього витікають останні сили. Він був здоровий та м’язистий як на свої п’ятдесят п’ять років. Завзятий аквалангіст і парашутист, Резніков зняв серію коротких фільмів про ще одне своє хобі — їзду на квадроциклах і багі. Однак у березні зрозумів, що виснаження вб’є його швидше, ніж росіяни.

— Я влаштував собі психотерапевтичну сесію, внутрішній діалог, де запитав: «Що гризе тебе найдужче?».

Виявилося — щоденна ранкова рутина: прокинутися близько п’ятої після однієї-двох годин сну і змусити себе подивитися новини та відповісти на повідомлення.

— Моя психіка підказувала, що я цього не витримаю.

Треба було берегти енергію, готуватися, за висловом Резнікова, «не до спринту, а до марафону».

Зеленський дійшов такого самого висновку, і його життя у бункері незабаром стало організованішим. Першу відеоконференцію у щоденному розкладі перенесено на сьому ранку, тепер він встигав поснідати — незмінною яєчнею, — переш ніж пройти коридором до сходів і піднятися зі своїх кімнат до конференцзали. Завдяки деяким порадам від співробітників дні президента набули чіткішої структури та складалися з низки заяв, зустрічей, інтерв’ю, які зазвичай проводили дистанційно з допомогою ноутбука чи телефона.

Відповідно до нової комунікаційної стратегії Зеленський розширив свою цільову авдиторію далеко за межі кола колег у західних столицях. У день нападу росіян на атомну електростанцію, 4 березня, він виступив наживо по відеозв’язку перед великими натовпами, що зібралися підтримати Україну в семи містах Європи, зокрема, Франкфурті, Празі, Вільнюсі та Відні, де розташована штаб-квартира Міжнародної агенції з атомної енергії. Наступного дня звернувся по відео до двохсот з лишком членів Конгресу США. Тиждень по тому дав ще одну довгу пресконференцію, другу за десять днів, у залі, заповненій кореспондентами з усього світу.

Уночі Зеленський і надалі не міг нормально спати, почасти через набуту звичку витріщатися на свій розклад дня, навіть коли цей день уже позаду.

— Безглуздо ж, — скаржився він мені. — Це той самий розклад. Я ж бачу, що на сьогодні вже все закінчилося. Але переглядаю його кілька разів і відчуваю — щось не так.

Президент надсилав повідомлення чи телефонував помічникам, продовжував обговорювати плани та обіцянки, під час цього часто підіймав людей з ліжка. У такі хвилини