Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

перепріле листя.

- Надійко, угамуйся! Там уже нікого немає.

 Дівчинка  вкрадки озирнулася й побачивши, що страшного звіра позаду немає, піднялася,  притулилася до Василька й заплакала.

- Сплавді, немає того стлашного чолта?

- Нікого нема, поглянь!

- А він за нами не гнатиметься?

- Звичайно ж ні. Певне, наша юшка йому запахнула, от і прийшов поїсти.

- Сплавді, він же їсти схотів. – Надійку трохи заспокоїли Василькові слова. - А, що то  за нола? -  Вилазячи із-під куща, Надійка відгорнула трохи листу й відкрила отвір лазу.  Хід був не дуже широким, та коли Василько відсунув у сторону старе галуззя, отвір збільшився настільки, що туди могла пролізти доросла людина.

- Ой! - скрикнула перелякана Надійка.

 Повз них, мало не перечепившись за Василька, пронісся захеканий Мишко.

- Мишко, ти куди? – погукав його Василько. Той зупинився і повернув назад.

- А де Миколка?

- Позаду біжить. Я мало не заблукав. Х-х-х!!!… Добре що місяць світить, а то б не бачив куди ви поперли. Уф-ф-ф!!! –  відсапувався Мишко.

 Миколка тяжко протріщав кущами, зовсім недалеко від них.

- Мишко де ти?

- Сюди, швидше! – покликав його Василько.

- А Надійку ти знайшов?

- Знайшов. Вона, хоч і менша за тебе, та краще бігає.

- Як ти думаєш, що то було на болоті?

- Не знаю, вперше бачив такого звіра. Може то той з гусячими лапками?

- Ми, хоч далеко втекли від того чудовиська? Які жахливі зелені очі. А, може, воно нас висліджує?

- Ой! – зойкнула Надійка. –  Якщо воно нас половить і з’їсть?

- Мовчи, ти, плакса! Тебе то, ніхто сюди не запрошував! Та й воно їсти тебе не буде, бо ти скисла від сліз, - сердито цикнув на дівчинку Василько. – Я тут якусь нору знайшов. У кого є чим посвітити?

- На ось! – Дістав із кишені пачку сірників Мишко.  Василько просунув голову в лаз і чиркнув, освітивши просторе приміщення. Він довго оглядав підземну споруду, поки  сірник не припік пальці й упав у середину.

- Фу-фу! – став дмухати на пальця Василько й махати рукою.

- Ну, що там?

- Схоже на якийсь бліндаж, чи криївку. Давайте, заховаємося й пересидимо до ранку.

- Я туди не полізу, - зразу ж, заперечив Миколка. – Може там вовки живуть, чи гадюки.

- Я теж, не полізу, - підтримала його Надійка.

- Як знаєте. Той з очима, що світяться, думаю, вночі краще бачить за вас, а я з ним зустрічатися знову не хочу.

 На болоті, десь недалеко, басовито крякнуло. Над самими головами дітей пронісся сполоханий виводок качок.

- Я боюся, - прошепотіла Надійка.

- Лізьте до мене! - Висунув із нори голову Василько. – Тут ціла кімната.

Друзі швиденько повскакували в сховок. Василько вже хазяйнував, як справжній господар. Він знайшов поржавілого каганця, на дні якого збереглося трохи гасу. Тьмяне світло освітило порослі мохом колоди. Стеля була із кругляків, але ще не зовсім потрухлих, та стіни в деяких місцях осунулися. В середині сховку смерділо затхлістю, цвіллю й мокротою.

- Ого, яка простора барлога. Цікаво хто її збудував? – Крутив головою навсібіч Мишко.

- Схоже на військовий бліндаж, – авторитетно вимовив Миколка.

- Скоріше на схрон. Тато мені розповідав, що в лісі, біля «Рябого паля»  їх було кілька, там українські партизани ховались. А потім «ястребки»[10] їх усіх підірвали. – Василько ходив по схрону і нишпорив по закутках.

- Не партизани, а «бульбівці»![11]– виправив його Миколка, який чув від діда це слово.

- Ну й що, що «бульбівці»?- вони ж за Україну воювали.   Тато розповідав, що потім, після війни, на болотах ще довго були повстанці. Ніяк їх не могли вистежити. Аж поки вони, раптово, самі зникли. Казали, що за кордон у Польщу подалися, а може де в трясовині пропали.  - Хлопець пройшов у самий куток і щось там підняв.

- Гляньте! – Василько  підняв шапку схожу на Миколчину бейсболку. Вона ледь трималась купи, але зверху на ній був прикріплений, уже позеленілий від часу, мідний тризуб.

- Ми схожу бачили у краєзнавчому музеї, коли їздили із класом на екскурсію, правда Васильку. А ось і шкіряний ремінь, пряжка на нього теж із тризубом.

- Я знайшов зошит. Тут якісь записи. – До них підійшов Мишко.

- Ага, мабуть, щоденник. Але при цьому світлі хіба щось розбереш. – Василько стукав себе по кишенях, намагаючись найти ще сірника.

- У мене ж - ліхтарик! - Ударив себе по лобі Миколка. – Як же я забув?

 Вони схилилися, всі четверо, над пожовтілим від вологи й часу зошитом. Сторінки були такі крихкі, що відпадали клапті. А написане насилу читалося.

  «1942р. 17 липня.

Ведемо бій з карателями. Звільнили 26 наших дівчат від відправки у Німеччину на примусові роботи.

  1942 р. серпень

 Звільнили від окупантів і проголосили «Вільну Українську республіку». Поки всього два райони. Вірю, скоро вся Україна буде вільна!

   1943 р. 12 жовтня

 Нас нещадно бомблять німецькі літаки. Ведемо бій з карателями…»

 Далі було нерозбірливо, листки склеїлись, затекла вода.

- Ось на останній сторінці ще можна прочитати. –  Обережно розгорнув злиплі сторінки Василько.

« 1945 р. 10 червня

 Ведемо бій із військами НКВС[12]. Підірвались гранатою, але не здались брати «Дуб» і «Голуб». Героям, слава!

  1947 р. 21 липня

 Бій із переважаючими силами НКВС. Майже весь курінь загинув. Будемо битись на смерть. Слава Україні!

 1953р. 22 липня

 Відійшли на болото в останню криївку. «Стрибки» нас обложили, але в болото йти бояться…»

-  Знову нерозбірливо, - Василько нахилив ліхтарика майже над самим аркушем.

 « …дивом ворог вночі відступив. Нас залишилося троє, живими не здамося… який жах, уночі друг «Довбня» побачив на болоті страховисько із зеленими очами…

  1953р. 24 липня

… сьогодні побачили всі … покидаємо схрон… підзем…»

- Далі слово не дописане.

- Вони, теж його бачили, - прошепотіла, переляканим голосом Надійка.

- Не бійся! Воно ж тільки по ночах ходить, а вдень  ніхто його не бачив. Ми зараз закриємо лаз  і до ранку пересидимо. – Василько знову взявся заспокоювати дівчинку, хоча