Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

сусід поета, про якого не згадують біографи, але якого Шекспір повинен був часто бачити.

Купивши енциклопедію, людина не купує кожен рядок, кожен абзац, кожну сторінку і кожну гравюру; вона купує лише можливість пізнати деякі з цих речей. Якщо таке відбувається з річчю конкретною й відносно простою, з огляду на алфавітний порядок статей, чого чекати від такої абстрактної та мінливої, ondoyant et divers[184] речі, як чарівна пам’ять померлого?

Нікому не дано охопити за одну мить усе своє минуле. Ні Шекспір, наскільки я знаю, ні я, його частковий спадкоємець, не були наділені цим даром. Людська пам’ять — не сукупність, а безлад непевних можливостей. Святий Августин, якщо не помиляюся, мовить про палаци та печери пам’яті. Друга метафора більш точна. До цих печер я й увійшов.

Як і наша, пам’ять Шекспіра містила зони, великі темні зони, які він добровільно відкинув. Я був дещо приголомшений, коли згадав, як Бен Джонсон змушував його декламувати латинські та грецькі гекзаметри, а Шекспір, маючи неперевершений слух, зазвичай плутав деякі з них під сміх колег.

Я пізнав щасливі й сумні моменти, властиві кожному людському життю. Тривале самітництво дослідника мимовільно підготувало мене до смиренного прийняття чуда.

Через триста днів пам’ять померлого живила мене. Впродовж напрочуд щасливого тижня я майже повірив, що я — Шекспір. Я знову міг творити. Я знаю, що місяць для Шекспіра був не так місяцем, як Діаною, і не так Діаною, як отим темним забарним словом: moon. Я занотував ще одне відкриття. Випадки позірної неоковирності в Шекспіра, оті absence dans l'infini[185], які підносить Гюґо, були навмисними. Шекспір допускав чи то вставляв їх, аби призначена для сцени мова виглядала спонтанною й не надто відшліфованою та штучною (nicht allzu glatt und gekünstelt). Та ж причина спонукала його схрещувати метафори:

Му way of life

Is fall'n into the sear, the yellow leaf.[186]

Одного ранку в глибині його пам’яті я виявив якусь провину. Я не намагався її визначити; Шекспір запроторив її туди назавжди. Досить буде, якщо я скажу, що ця провина не мала нічого спільного з розпустою.

Я усвідомив, що три властивості людської душі — пам’ять, розум та воля — не вигадка схоластів. Пам’ять Шекспіра не могла відкрити мені нічого, крім обставин самого Шекспіра. Цілком очевидно, що не вони визначають своєрідність поета; важливими є твори, народжені ним з цього делікатного матеріалу.

Як і Торп, я наївно замислив написати біографію. Невдовзі збагнув, що цей літературний жанр вимагає письменницького таланту, якого я, безперечно, не маю. Я не вмію оповідати. Не можу переповісти власну історію, набагато неймовірнішу, ніж Шекспірова. До того ж ця книга була б непотрібною. Випадок чи доля надали Шекспіру жахливі банальні речі, відомі кожній людині; він спромігся перетворити їх на сюжети, на персонажів, набагато яскравіших, ніж неприкметна людина, котра їх вимріяла, на вірші, які житимуть у поколіннях, на музику слів. Навіщо розплутувати цю мережу, навіщо підкладати під башту вибухівку, навіщо зводити до скромних масштабів документального життєпису чи реалістичного роману мелодику й шал «Макбета»?

Ґете, як відомо, є предметом офіційного культу в Німеччині; більш щиросердним є культ Шекспіра, який ми сповідуємо з деякою ностальгією. (Надто далекий від англійців Шекспір є в Англії предметом офіційного культу; книгою Англії є Біблія.)

На першому етапі цієї пригоди я відчував щастя бути Шекспіром; на останньому — пригніченість та жах. Спочатку течії двох пам’ятей не змішувалися. З часом велика ріка Шекспіра почала загрожувати моєму скромному струмку й ледь не затопила його. Я з острахом завважив, що забуваю мову батьків. Оскільки ідентичність людини ґрунтується на пам’яті, я перелякався за свій розум.

Друзі приходили до мене; я дивувався, що вони не помічають моїх пекельних мук.

Я перестав розуміти буденні речі, що мене оточували (die alltägliche Umwelt)[187]. Одного ранку я загубився у великих формах з металу, деревини та скла. Мене оглушили свистки й гамір. Минула хвилина, яка здалася мені вічністю, поки я впізнав локомотиви та вагони Бременського вокзалу.

З плином літ кожна людина змушена нести дедалі важчий тягар своєї пам’яті. Мене ж, часом змішуючись, обтяжували дві — моя власна й відлюдкувата пам’ять іншого.

«Всі речі прагнуть тривати в своїй сутності», — писав Спіноза. Камінь прагне бути каменем, тигр — тигром, а я — знову Германом Зьорґелем.

Не пригадую точно дня, коли я вирішив звільнитися. Вдався до найпростішого способу. Став набирати навмання телефонні номери. Відповідали дитячі або жіночі голоси, але я подумав, що мушу їх поберегти. Нарешті озвався інтелігентний чоловічий голос.

— Хочеш мати пам’ять Шекспіра? — запитав я. — Те, що я тобі пропоную, дуже обтяжливе. Добре поміркуй.

— Я піду на цей ризик, — почувся недовірливий голос. — Я приймаю пам’ять Шекспіра.

Я пояснив умови. Парадоксальним чином відчував водночас тугу за книгою, яку мав написати, але не напишу, й страх, що мій примарний гість ніколи не полишить мене.

Поклавши слухавку, я з надією повторив смиренні слова:

Simply the thing I am shall make me live.[188]

Колись я вигадав вправи, щоб пробудити прадавню пам’ять; тепер мусив віднайти інші, щоб її стерти. Однією з численних стало вивчення міфології Вільяма Блейка, бунтівливого учня Сведенборґа[189]. Вона виявилася не так складною, як мудрованою.

Цей та інші шляхи були марними; всі вели мене до Шекспіра.

Нарешті я знайшов єдиний спосіб заповнити чекання: сувору й безмежну музику Баха.

P.S. 1924 — я вже звичайна людина. Коли не сплю, я професор-емерит Герман Зьорґель, маю картотеку й пишу глибокодумні банальності, але часом, удосвіта, я розумію, що спить хтось інший. Іноді до мене зненацька приходять незначущі миттєві спогади, можливо, справжні.

Інформація видавця

УДК 821.134.2(82)-32

Б83

EL LIBRO DE ARENA

Copyright © 1995, María Kodama

All rights reserved

LA MEMORIA DE SHAKESPEARE

Copyright © 1995, María Kodama

All rights reserved

Хорхе Луїс Борхес

Б 83 Книга Піску. Пам’ять Шекспіра [Текст] : Хорхе Луїс Борхес; переклад з ісп. Сергія Борщевського. — Львів :