Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

адже Стенлі надзвичайно добре до них ставився, бо по численних досліджень за темою Стенлі Фергюсона вона дійшла висновку, що він був щедрим і добрим із чужими, однак закритим і непроникним для тих, з ким йому слід було бути ближче всіх інших, для його дружини й дітей, у даному випадку – його єдиної дитини, Арчі, оскільки Аллен і Стефанія були для нього не більше, ніж далекими сторонніми, парою дітей, яку можна порівняти з сином і донькою четвероюрідного брата або людини, котра миє йому машину, а тому він запросто був із ними добрим і щедрим, а в тебе як, Арчі, спитала Етель, і чому стільки обурення один на одного у вас із ним нагромадилось за роки, стільки гіркоти, що Стенлі не дозволяв мені бачитися з тобою і не допустив тебе на наше весілля, хоча й повторював повсякчас, що не має нічого проти тебе і – цитуючи його слова – згоден почекати.

Фергюсонові хотілося пояснити це їй, проте він знав, як важко буде пірнути в тисячу нюансів деталей тривалої сутінкової боротьби, що тягнулася майже все його життя, тому все це він скоротив до однієї простої й чіткої заяви: Я чекав, щоби він на мене вийшов, він чекав, аби я вийшов на нього, і не встиг хто-небудь із нас поступитися, як час збіг.

Два впертих дурні, мовила Етель.

Власне. Два дурні, закоренілих у своїй впертості.

Ми не змінимо того, що сталося, Арчі. Зараз усе закінчилося й минуло, і я можу лише сподіватися на те, що ти не будеш себе цим мордувати сильніше, ніж уже змордував. Твій батько був диваком, але не жорстоким і не мстивим, і хоча тобі й довелося з ним нелегко, я впевнена, що він був на твоєму боці.

Звідки ви це знаєте?

Тому, що він не викреслив тебе зі свого заповіту. На мій погляд, ця сума мала бути значно більшою, проте, якщо вірити словам твого батька, тобі нецікаво стати співвласником мережі кількох крамниць побутової техніки. Правда?

Взагалі ніякого бажання.

І однак я впевнена, що йому слід було залишити тобі значно більше, але й сто тисяч доларів непогано, чи не так?

Фергюсон не знав, що їй відповісти, а тому й далі сидів у кріслі й мовчав, відповідаючи на питання Етель хитанням голови, що означало: ні, сто тисяч доларів зовсім не погано, хоча в ту мить він не був певен, хоче він приймати ці гроші чи ні, і тепер, оскільки їм сказати одне одному більше було нічого, Етель і Фергюсон повернулися нагору, звідки він потелефонував вітчимові й повідомив, що він готовий, нехай той забирає його звідси. Коли через п’ятнадцять хвилин перед будинком з’явився Денів автомобіль, Фергюсон потис руки Аллену й Стефанії та попрощався з ними, а коли Етель проводжала його до дверей – сказала синові свого покійного чоловіка, що йому в найближчий тиждень-другий слід чекати дзвінка від адвоката Камінського з приводу його спадщини, і потому Фергюсон і Етель обійнялися на прощання, жорсткі, пристрасні обійми солідарності й ніжності, і пообіцяли віднині не втрачати зв’язку одного з іншим, хай і знали обидва, що цьому ніколи не бувати.

В автівці Фергюсон запалив свій чотирнадцятий за день «Кемел», відчинив вікно і повернувся до Дена. Як там мати? Ось було перше, що він спитав, поки вони рухалися до Вудхол-кресент, дивне, однак необхідне питання про ментальний стан його матері по тому, як вона дізналася, що її колишній чоловік і партнер протягом вісімнадцяти років та батько її сина раптово й різко залишив цей світ, оскільки, попри їх зле розлучення та безперервне мовчання, що зависло між ними потому, її ця звістка мала б усе ж таки струснути.

Слово струснути все характеризує, відповів Ден. Що пояснює і сльози, я гадаю, і приголомшення, і скорботу. Але то було два дні тому, а тепер вона якось більш-менш із цим упоралася. Сам знаєш, як воно, Арчі. Щойно хтось умирає, починаєш відчувати щодо цієї людини всяке, які би прикрості не відбувалися між вами в минулому.

Отже, кажеш, з нею все гаразд.

Не хвилюйся. Перед моїм від’їздом вона попросила дізнатися в тебе, чи відомо тобі що-небудь про заповіт твого батька. Мозок у неї знову запрацював, а це свідчить, що сліз більше не буде (на мить відірвавшись від дороги, аби поглянути на Фергюсона). Її більше тривожиш ти, ніж вона сама. Як і мене, до речі.

Аніж говорити про змертвіння й збентеження у власному мозку, Фергюсон розповів Денові про сотню тисяч доларів. Він гадав, що шестизначна цифра справить на того враження, проте зазвичай зважений і безтурботний Ден Шнайдерман залишився явно байдужим. Для людини з такими статками, як у Стенлі Фергюсона, сказав він, сто тисяч доларів – заледве мінімум, будь-яка сума, нижча від цієї, була би образливою.

І все ж, заперечив Фергюсон, це бісова купа грошей.

Так, погодився Ден, немала гора.

Відтак Фергюсон пояснив, що ще не вирішив, як йому хочеться вчинити зі спадщиною – прийняти гроші для себе чи роздати, – а поки він це обмірковує, йому би хотілося, аби Ден і мати потримали їх у себе, і якщо забажають спрямувати частину їх на що-небудь, поки він не прийняв рішення, то можуть вільно розпоряджатися ними, з його благословенням. Не будь ослом, сказав Ден. Гроші – твої, Арчі. Поклади їх собі на рахунок і витрачай на себе – як тобі захочеться. Твоя війна з батьком уже закінчилася, тобі не треба більше з ним воювати, адже він уже помер.

Може, ти й правий. Та я мушу прийняти це рішення сам, а я його ще не прийняв. Між тим гроші відійдуть вам із матір’ю на зберігання.

Гаразд, давай нам ці гроші. І щойно ми їх отримаємо, найперше, що зроблю, це випишу тобі чек на п’ять тисяч доларів.

Чому п’ять тисяч?

Бо стільки тобі треба, аби прожити на них літо й свій останній рік у коледжі. Раніше було чотири тисячі, а тепер стане п’ять. Ти ж чув про інфляцію, правда? Війна вбиває не лише людей, тепер вона починає вбивати ще й економіку.

Та якщо я вирішу, що не хочу залишати собі ці гроші, то там уже більше не буде ста тисяч – залишиться дев’яносто п’ять.

Через рік – не залишиться. У наші дні відсоток на заощадження – шість. До того часу, як ти закінчиш колледж, дев’яносто п’ять тисяч знову перетворяться на сто. Ось що ми називаємо невидимими грошима.

Я й не знав, що ти такий