Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

сам на сам, але варто їм було лише вийти у світ і змішатися з іншими людьми, життя ускладнювалося. Окрім чотирьох дівчат, з якими Селія ділила квартиру, у неї було небагато близьких подруг, можливо – майже зовсім не було близьких друзів, а тому основою їхнього нещасного світського життя слугувало запливання у світ Фергюсона та випливання з нього, а для Селії то був світ здебільшого чужий, світ, який вона намагалася зрозуміти, проте не могла. У неї не виникало проблем зі старшим поколінням, і мати й вітчим Фергюсона ставилися до неї тепло, вона це відчувала, їй сподобалося на тих двох вечерях, куди їх запросили тітка Мілдред і дядько Дон, а от Ноя й Говарда вона цуралася: Ноя тому, що вважала нестерпними його саркастичні, нескінченні дотепи, а Говарда – бо її зачіпала його поштива байдужість щодо неї. Вона досить непогано зійшлася з Емі та дружиною Джима Ненсі, проте дедалі ширше коло поетів і митців, Фергюсонових друзів, їй набридало і так само викликало відразу, а Фергюсон із сумом бачив, якою нещасною виглядала вона кожного разу, коли їм випадало провести вечір з Біллі й Джоанною, котрі були йому вже близькими, наче кровні родичі, цей сум переходив у докори сумління, і роздратування, коли він спостерігав, як вона терпляче висиджує чергову, довжелезну, звивисту розмову про поетів і письменників із Роном, Льїсом чи Енн, а ще менше вона розуміла, чого це її шляхетний Арчі, глибокий мислитель, отримує таке задоволення, переглядаючи разом із Джоан Крофорд, Бо Джейнардом та його друзякою Джеком Елербі, цими хирлявими хлопчаками не від світу цього, котрі іноді цілувалися в темряві балкону і ніколи не припиняли своє хихотіння, вони всі взагалі забагато сміються, сказала вона, жоден представник цієї публіки ніколи не відноситься ні до чого серйозно, вони нечупари, баламути, занедбані недоноски без жодної мети в житті, окрім того, як вештатися околицями життя й творити мистецтво, на яке нікому не хочеться дивитися, та й ніхто не бажає купувати, і так, визнавав Фергюсон, можливо, це правда, так воно і є, але ж вони – його хлопчики й дівчатка, його доблесні, не озлоблені побратими-вигнанці, і оскільки ніхто з них як слід не вписується в цей світ, вибух реготу час від часу лише свідчить про те, що за таких обставин вони роблять усе можливе.

Контраргумент: До початку нового року (1968-го) Фергюсон усвідомив, що більше не може піддавати Селію спілкуванню зі своїми ганебними товаришами, бо дехто з них – відверті гомосексуалісти, дехто – наркомани й пияки, декотрі – емоційно нестабільні каліки під наглядом психіатра, і навіть якщо декотрі з них – задовільно одружені одне з одним батьки малих дітей, як би він не намагався ввести її в це невеличке товариство звихнених мономанів, вона завше цьому опиратиметься, і замість того, щоб і надалі карати її за небажання супроводжувати його в пошуках товариства інших, він краще звільнить її від зобов’язання бути з кимось іншим, якщо цей інший їй неприємний. Він знав, що це крок не в той бік, і якщо відітнути її від цієї частини свого життя, між ними виникне постійна прірва, та він боявся втратити Селію, а як іще її втримати, якщо не звільнити від таких-от нещасних вечорів з його друзями?

Наступного разу, коли вона залишилася в нього ночувати, він учепився за її слова, а потому щосили делікатно розвинув цю тему. Вони лежали в ліжку, палили одну «Кемел» на двох по дуже задовільній годині під простирадлами й пуховою ковдрою на них, розмовляли про щось незначне, а може, й не розмовляли зовсім (цього він не пам’ятав), можливо, просто дивилися одне на одного, як були схильні робити в такі моменти, кожен насичений іншим і, однак, розтягує цю мить, пестячи оголену шкіру іншого, туди й сюди, жодних слів, окрім того, що Фергюсон розповідає їй, яка ж вона прекрасна – якщо він і справді стільки говорив, – але він пам’ятав, що очі Селії були заплющені, і вона мурчала щось собі під ніс, тихий і м’який немелодійний звук, схожий на муркотіння, розм’якла, довгонога й довгорука жінка-пантера Селія ніжилася на боці й хрипко шепотіла йому, обожнюю, коли ми так, Арчі. Ми удвох, разом на нашому острові, а зовні хлюпочуть хвилі міста.

Я також, мовив Фергюсон. Тому я й пропоную мораторій, заборону на будь-які контакти із зовнішнім світом.

Хочеш сказати, що нам слід запертися в цій кімнаті й ніколи не виходити назовні?

Ні, виходити можна. Але лише удвох. І більше не бігати з іншими людьми.

Мене це влаштовує. Що мені до інших людей?

Є лише одна проблемка. (Пауза, щоб затягтися сигаретою й обдумати те, як це сказати, аби її не засмутити.) Нам доведеться бачитися трохи рідше.

А це чому?

Тому що ті люди, яких ти не сприймаєш, – не ті, яких не сприймаю я.

А про яких людей ми говоримо?

Про тих, котрих я нав’язую тобі. Біллі Бест, Говард Смол, Ной Маркс, Бо Джейнард – уся ця банда неприйнятних.

Я не проти них, Арчі.

Може, й ні, але ти й не за них, і не розумію, задля чого тобі з ними й надалі миритися.

Ти це кажеш для мене чи для себе?

Для нас обох. Я просто не можу бачити, як ти поринаєш у ці свої відрази.

Я знаю, ти намагаєшся бути милим, але ти вважаєш мене недоумком, правда? Закомплексованою, буржуазною дурепою.

Саме так. Дівчина з суцільними п’ятірками і запрошенням повернутися до Вудз-холу на літо неодмінно має бути недоумкуватою дурепою.

Але ж вони твої друзі. Я не хочу тебе підводити.

Вони мої друзі, проте ніде не сказано, що вони мусять бути й твоїми друзями.

Це якось сумно, не так?

Та не дуже. Це просто новий розклад, от і все.

Я говорю про рідше, про те, що нам доведеться менше бачитися разом.

Якщо якість цього «менше» – вища, ніж у того «більше», що в нас із тобою зараз, то це «менше» компенсуватиме ті знудьговані години, які я потратив, спостерігаючи за твоїми стражданнями поруч із тими людьми, і «менше» в підсумку здолає «більше», і «менше» насправді й стане «більше».

Вони звикли до нового ритму: лише вихідні, два кінці дня, вечори й ночі у вихідні, або п’ятниця й субота, або ж п’ятниця й неділя, або субота й неділя, за винятком тих нечастих п’ятниць, субот чи неділь, коли Фергюсон телефонував, аби скасувати побачення в останню хвилину, що давало йому свободу взаємодіяти з одним чи більше неприйнятних –