Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

огризався, казав, що шлюб той неможливий, і заразом несамохіть тішився грішною думкою, яка, якщо вірити моралістам, завжди криється навіть у найчеснішій і непорочній людині, ховаючись у глибині її душі, мов дідько за хрестом. Чаювання, гра, балачки — як бачимо, цікавенькі балачки, адже стосувалися вони таких важливих питань, — усе тривало до першої години ночі.

Тим часом пані Данґляр, яку Люсьєнин лакей припровадив у маленьку зелену вітальню, очікувала, непокоячись, не скидаючи вуалі, поміж квітами, які вона прислала вранці і які Дебре, ніде правди подіти, порозставляв і повлаштовував скрізь так дбайливо, що сердешна жінка вибачила йому ту його відсутність.

За двадцять хвилин до дванадцятої пані Данґляр набридло чекати, тож вона взяла фіакр і поїхала додому.

Панії з відомих верств мають те спільне з добре влаштованими гризетками, що ніколи не повертаються додому після півночі.

Баронеса повернулася до себе з такими самими осторогами, з якими Ежені допіру покинула батьківський дім; відчуваючи, як гучно калатає її серце, вона нечутно піднялася у свою кімнату, що, як ми знаємо, прилягала до кімнати Ежені.

Так боялася вона поговору, так твердо вірила — і принаймні за це гідна була поваги — у доньчину чистоту і її вірність батьківському дому!

Повернувшись до свого покою, вона підійшла до дверей Ежені й прислухалася, та, не почувши ані найменшого звуку, спробувала ввійти, але двері були замкнені.

Пані Данґляр подумала, що Ежені, зморившись від болісних вражень того вечора, вклалася у ліжко і заснула.

Вона погукала покоївку і розпитала її.

— Панна Ежені, — відказала покоївка, — повернулася до своєї кімнати з панною Д’Армії, вони разом пили чай, а потім відпустили мене, сказавши, що я їм більше не потрібна.

Відтоді покоївка не виходила з буфетної і гадала, як і всі, що обидві панни у себе в кімнаті.

Отож, пані Данґляр уклалася спати без щонайменшої підозри, бо покоївчині слова розвіяли її тривогу за доньку.

Що більше вона думала, то ясніше ставали для неї розміри катастрофи: то був уже не скандал, а розгром, не ганьба, а безчестя.

Тоді вона мимохіть згадала, яка безжальна була вона до Мерседес, яку через сина і чоловіка спіткало таке самісіньке лихо.

«Ежені пропала, — подумала вона собі, — і ми теж. Ця історія в тому вигляді, в якому її будуть переказувати, погубить нас, тому що в наших колах сміх завдає страшенних, невиліковних ран».

— Ото щастя, — прошепотіла вона, — що Господь обдарував Ежені таким чудернацьким характером, який завжди мене так лякав!

І вона звела очі до неба, дякуючи провидінню, що недовідомо скеровує будучину і недолік, навіть порок, обертає людині на добро.

Потім думка її перелетіла простір, немов ото птах, що, розгорнувши крила, перелітає прірву, і зупинилася на Кавальканті.

Той Андреа виявився негідником, злодієм, убивцею, проте відчувалося, що він добре вихований, та й у світських колах з’явився він як власник чималенького статку, а покровителями його були шановні люди.

Як упоратися з цим заплутаним клубком? Хто допоможе знайти вихід із цього страшенного становища?

Дебре, що до нього вона кинулася у першому пориванні, як жінка, що шукає підтримки у чоловіка, котрий її кохає, міг дати їй тільки пораду, а треба було звернутися до когось могутнішого.

І тоді баронеса згадала про Вільфора.

Вільфор загадав заарештувати Кавальканті, Вільфор безжально вчинив сум’яття в її родині, наче був їй чужісінький.

— Ні, — поправила вона себе, — королівський прокурор не безсердечна людина — він представник правосуддя, раб свого обов’язку; чесний і непохитний друг, який хоч і безжально, проте упевнено різонув скальпелем по гнійнику, не кат він, а хірург; він усе зробив, щоб честь Данґлярів не потерпіла від ганьби, яка укрила цього пропащого юнака, що його вони представили світським колам як майбутнього зятя.

Якщо Вільфор, друг родини Данґлярів, діяв так, то не можна було припустити, що він міг щось знати заздалегідь і сприяти підступам Андреа.

Отак Вільфорова поведінка почала уявлятися баронесі в новому світлі, і вона витлумачила її в бажаному для себе сенсі.

Проте на цьому королівський прокурор повинен зупинитися. Завтра вона поїде до нього і доможеться від нього, якщо не порушення службового обов’язку, то принаймні якомога дужчої поблажливості.

Баронеса нагадає йому про минуле, воскресить його згадки, буде благати його в ім’я грішної, та щасливої пори їхнього життя; Вільфор закриє справу чи принаймні дасть Кавальканті нагоду втекти, адже задля цього йому варто тільки звернути погляд в інший бік: караючи злочин, він уразить лише тінь злочинця заочним вироком.

Заспокоївшись отак, вона заснула.

Наступного дня, о десятій ранку, вона встала і, не гукаючи покоївки, нікому не показуючись на очі, убралась так само просто, як і напередодні, вийшла з дому, дійшла до вулиці Прованс, там узяла фіакр і звеліла одвезти її до Вільфорового дому.

Уже цілий місяць той клятий дім скидався на чумний барак; частина кімнат була зачинена знадвору і зсередини, віконниці відчинялися тільки ненадовго, щоб впустити свіжого повітря, і тоді у вікні з’являлася перелякана голова лакея; потім вікно зачинялося, як могильна плита, і сусіди казали одне одному:

— Невже сьогодні знову винесуть домовину з дому королівського прокурора?

Пані Данґляр здригнулася, угледівши той похмурий дім. Вона вийшла з фіакра, і коліна її дилькотіли, коли вона подзвонила біля замкненої брами.

Аж тоді як вона утретє сіпнула дзвоник, що задзеленчав так, наче підспівував загальній печалі, з’явився воротар і прохилив хвіртку.

Він побачив жінку, світську пані, вишукано вбрану, та попри це, хвіртка була ледве прохилена.

— Відчиніть-бо! — сказала баронеса.

— Спершу скажіть, хто ви така, мосьпані, — мовив воротар.

— Хто я? Таж ви мене добре знаєте.

— Ми тепер нікого не знаємо, шановна пані.

— Ви з глузду зсунулися, голубе! — вигукнула баронеса.

— Ви від кого?

— Ні, це вже занадто!

— Мосьпані, перепрошую, але так мені звеліли. Ваше ім’я?

— Баронеса Данґляр. Та ви сто разів мене бачили!

— Може, і так, пані. А тепер скажіть, що ви хочете?

— Оце зухвальство! Я поскаржуся панові де Вільфорові!

— Мосьпані, це не зухвальство, а обережність: сюди заходять лише із запискою від пана Д’Авріньї або з дозволу пана королівського прокурора.

— Ага, то в мене справа до пана королівського прокурора.

— Термінова?

— Напевне, якщо я й досі тут. Та досить, ось моя візитна картка, передайте її вашому панові.

— Ви зачекаєте, поки я повернуся?

— Так, ідіть.

Воротар зачинив хвіртку, лишивши пані Данґляр на вулиці.

Щоправда, чекала баронеса недовго — незабаром хвіртка відчинилася настільки, щоб вона могла ввійти. Щойно вона увійшла, хвіртка за нею зачинилася.

Увійшовши у двір, воротар, не зводячи очей із брами, дістав свисток і пронизливо свиснув.

На ґанку з’явився лакей Вільфора.

— Шановна пані, вибачте цьому чесному чоловікові, — сказав він, ідучи назустріч баронесі, — але йому так звеліли робити, і пан де Вільфор доручив мені сказати вам, що він не міг учинити інакше.

У дворі стояв постачальник, якого впустили з тими ж таки осторогами, і якийсь слуга оглядав його товари.

Баронеса піднялася на ґанок; та скорбота, що