Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

з ким не бачився, крім Біллі й Джоанни та Ноя, котрий зараз був у місті, працював актором у своєму першому професійному фільмі, проте Ной був зайнятий, і виснажений, і йому на Фергюсона майже не вистачало часу, хіба що на вихідних. Усі інші розбіглися – жили на природі в сімейних бунгало або орендували хижки на півночі штату Нью-Йорк і в Новій Англії, або ж прокладали низькобюджетну стежину різними містами й місцевостями в Західній Європі. Як завше, Говард жив на фермі у своїх вермонтських дядька й тітки, тільки цього разу з ним була Емі, і вони вдвох вже обговорювали плани на життя після коледжу, яке розпочнеться всього за рік, і, гадаючи, що Говард спроможеться уникнути призову, обидва подумували про аспірантуру: Говард з філософії, а Емі з історії Америки, а ідеальним вибором була б Колумбія, де вони могли б оселитися разом у помешканні в Морнінгсайд-Хайтс і стати городянами Нью-Йорка. Знову й знову Говард та Емі прохали Фергюсона приїхати до них у Вермонт, але кожного разу Фергюсон знаходив привід, аби не вирушати в ці мандри. Вермонт для нього населений привидами, казав Фергюсон, і він досі не знає, чи готовий повернутися туди, або ж він надто поринув у свій роман, аби помислити про виїзд з Нью-Йорка, або ж його скосила літня застуда і він не здатен нікуди їхати, та навіть проказуючи все це (що частково було правдою), він розумів: більша правда тепер полягає в тому, що тепер, коли він втратив Селію, у нього в думках знову постала Емі, вічно втрачена і кохана Емі, котра його ніколи не хотіла й ніколи не захоче, а вписуватися у пейзаж її щастя з його неофіційним зятем – це значно більше того, з чим він міг би зараз упоратися. Не те щоб того літа він перестав думати про Селію, але та приходила йому в голову рідше, ніж він гадав, і коли перший спекотний місяць перетік у другий спекотний місяць, Фергюсон уже відчував мало не радість від того, що вони вже не разом, начебто чари зруйнувалися, і він повернувся до себе самого, а не до якогось вигаданого чи хибного видіння себе, попри те, що в літній спекоті з ним знову був Арті, смерть Арті та смерть його батька – ті спогади, на котрих він найбільше зациклювався, поки сидів у розжареній кімнатці й кровоточив словами своєї книги на папір, а щойно питання про його спадкоємство в кінці квітня цілковито владналося (не звичайна спадщина, як з’ясувалося, а кошти від полісу страхування життя, що скасовувало необхідність сплачувати які б там не було податки на спадщину), він узяв у Дена п’ять тисяч доларів і тепер із нездоровим подивом спостерігав, як із плином місяців дев’яносто п’ять тисяч повільно повзуть назад до початкових ста тисяч. Невидимі гроші, казав тоді Ден. Фергюсон називав їх примарними грошима.

Він писав книгу про смерть, і траплялися дні, коли він відчував, начебто книга намагається його вбити. Кожна фраза давалася зі звитягою, кожне слово в кожному реченні могло бути іншим, і, як з усім іншим, що він написав за останні три роки, він викидав приблизно чотири сторінки на кожну, котру залишав. І все ж, попри все це, у нього до початку літа нагромадилося сто двадцять дві незакінчених сторінки, і половина історії була вже позаду. Епідемія самогубств, яка не вщухає вже цілих три місяці, протягом яких місто Р. поховало двадцять одну свою дитину, тривожне число для провінційного містечка з населенням дев’яносто чотири тисячі мешканців, і доктор Нойз – у гущі епідемії, з самого початку, працює з двома десятками колег-лікарів, десятком психіатрів і майже тридцятьма католицькими й протестантськими священиками, аби відвернути наступне самогубство, та, попри їхні напружені колективні зусилля, котрі потребують тривалих бесід і консультацій з усіма молодими людьми в місті, що б вони не робили, нічого не допомагає, і тепер уже лікар починає сумніватися, чи не продовжують це лихо усі ті незліченні години, витрачені ними на роботу, замість того, щоб із ним покінчити, чи не живить усе це біду замість того, аби усунути її, те, що ця біда з кожним місяцем окреслюється все точніше й висувається на все загальний огляд, тим самим спокушуючи нестійких тікати від власних лих у той спосіб, про який раніше вони самі могли й не замислюватися, а тому діти міста Р. і надалі вбиватимуть себе, як і раніше, і помалу, поступово незламний доктор Нойз доходить краю. Ось на цьому місці Фергюсон перервався на складання іспитів і в червні написав семестрову курсову роботу, а в перші тижні літа, намацуючи шлях назад до сюжету, вже знав, чим закінчиться історія, та, яку б користь не давало таке розуміння, знати не означає робити, і дістатися кінця мало що важило б, якщо він не спроможеться зробити це правильно. Труднощі, що постали перед молоддю в місті Нойза, – одночасно вічні й однохвилинні, поєднання біологічної долі та непередбачених історичних фактів. Підліткові шквали перших кохань і зруйновані кохання, повсякденний страх, що стадо виключить тебе зі свого числа, боязнь вагітності, травма реальної вагітності й передчасного материнства, захвати надмірностей (надто швидко їздити, забагато пити), внутрішня спустошеність, зневага до родичів, до дорослих, до всякого авторитету, меланхолія, самотність і біль світу (Weltschmerz), що тисне на серце, хоча зовні вони можуть бути залиті сонячним світлом, – старі, довіку нескінченні муки молодості, проте для тих, хто ризикує найбільше, для сімнадцяти- і вісімнадцятирічних хлопчисьок тяжіє ще й загроза В’єтнаму, щойно вони закінчать школу, безумовна реальність американського сьогодення, бо дуже небагато випускників середніх шкіл підуть до коледжу з міста Р., де мешкають переважно «сині комірці», де закінчення середньої школи означає початок дорослого життя, і тепер, коли додому прислали шістдесят чотири труни, що містять останки загиблих солдатів США, котрі поховали на місцевих кладовищах за останні три роки, тепер, коли старші брати тих хлопчаків, позбувшись кінцівок та очей, опинилися в палатах найближчого госпіталю для ветеранів у місті В., патріотичний запал, що охопив Р. улітку 1965-го, до весни 1968-го перетворився на відразу й жах, а війна, що її вів американський уряд в іншому кінці світу, перестала бути війною, в котрій хто-небудь із цих хлопчаків захотів би воювати. Помирати ні за що, як це сталося з їхніми братами, їхніми кузенами, з братами їхніх друзів, – здавалося, це глузування з принципів самого життя, і навіщо вони народилися на світ, питають вони себе, і що роблять на цій землі,