Читати книгу - "Буря Мечів"

Слінт грюкнув кулаком по столу.

— Я тебе вислухав! Сер Алісер дав тобі правильну оцінку, схоже. Ти все брешеш своїм байстрючим язиком. Ну, я цього не терпітиму. Не терпітиму! Може, тобі й удалося обдурити коваля-каліку, але не Джаноса Слінта! О ні. Джанос Слінт так легко на брехню не купиться. Чи ти гадаєш, у мене під черепом капуста?

— Гадки не маю, що у вас під черепом. Мілорде.

— Лорд Сноу в нас пихатий,— сказав сер Алісер.— Він убив Кворина, як його друзі-зрадники убили лорда Мормонта. Не здивуюся, дізнавшись, що це все входило в один план. Може, і Бенджен Старк до цього руку доклав. Хтозна, може, він нині у наметі Манса Рейдера сидить. Самі знаєте цих Старків, мілорде.

— Знаю,— сказав Джанос Слінт.— Знаю занадто добре.

Джон, скинувши рукавичку, показав їм свою обгорілу руку.

— Я попік руку, захищаючи лорда Мормонта від блідавця. А дядько мій — людина честі. Він би ніколи не зрадив своєї обітниці.

— Як і ти? — глузливо кинув сер Алісер.

Септон Селадор прочистив горло.

— Лорде Слінт,— заговорив він,— цей хлопець відмовився давати обітницю належним чином, у септі, а натомість пішов за Стіну й промовив слова перед серце-деревом. Перед батьковими богами, пояснив він, але ж це і дикунські боги.

— Це боги Півночі, септоне,— ввічливо, але твердо втрутився мейстер Еймон.— Мілорди, коли загинув Донал Ной, саме цей юнак, Джон Сноу, взяв на себе керівництво Стіною і втримав її перед загрозою з півночі. Він показав себе доблесним, відданим і винахідливим. Якби не він, ви по приїзді застали б тут Манса Рейдера, лорде Слінт. Ви до нього несправедливі. Джон Сноу був особистим стюардом і зброєносцем лорда Мормонта. Його обрали для цих обов’язків, бо лорд-командувач покладав на нього свої надії. І я теж.

— Надії? — перепитав Слінт.— Ну, надії можуть не справдитися. У нього на руках кров Кворина Піврукого. Кажете, Мормонт йому довіряв, і що з того? Я добре знаю, як це, коли тебе зраджують люди, яким ти довіряв. О так! І ще я добре знаю вовків,— він тицьнув пальцем Джону в обличчя.— Твій батько помер як зрадник.

— Це було навмисне вбивство,— сказав Джон, якому вже стало байдуже, що з ним буде, і він не збирався терпіти, як оббріхуватимуть батька.

Слінт побуряковів.

— Навмисне вбивство? Ти, зарозуміле щеня! Король Роберт ще не охолов, коли лорд Едард виступив проти його сина,— скочив він на ноги; він був нижчий за Мормонта, але дебелий і в руках, і в грудях, і з відповідним черевом. Плащ на плечі застібався на маленький золотий спис з червоною емаллю на кінчику.— Твій батько помер від меча, але ж він був високородний, ще й королівський правиця. А для тебе й мотузка підійде. Пане Алісере, відведіть цього перекинчика в крижану камеру.

— Дуже мудро, мілорде,— сказав сер Алісер, хапаючи Джона за руку.

Вирвавшись, Джон стиснув лицаря за горло з такою люттю, аж відірвав його від підлоги. Він би його просто задушив, якби його не відтягнули брати зі Східної варти. Торн позадкував, тручи шию, на якій лишилися сліди від Джонових пальців.

— Самі бачите, браття. Хлопець чистий дикун!

Тиріон

На світанку він зрозумів, що не може навіть думати про їжу. «До вечора мене, може, вже й засудять». У шлунку пекло від жовчі, ніс свербів. Тиріон почухав його кінчиком ножа. «Ще витримати останнього свідка — і тоді моя черга». Але що робити? Все заперечувати? Звинувачувати Сансу й Донтоса? Чи зізнатися — в надії провести решту днів на Стіні? Чи кинути монетку — і молитися, що Червоний Гад здолає сера Грегора Клігана?

Тиріон байдуже штрикав масну сіру ковбасу, шкодуючи, що це не його сестра. «На Стіні з біса зимно, та принаймні я звільнюся від Серсі». Він сумнівався, що з нього вийде розвідник, але Нічній варті потрібні й розумні люди, не тільки дужі. Лорд-командувач сам так сказав, коли Тиріон відвідував Чорний замок. «Але ж ці обітниці — така незручність!» Це покладе край і його шлюбу, і всім можливим претензіям на Кичеру Кастерлі, хоча він, схоже, і так не створений ні для першого, ні для другого. Та й він наче пригадував, що в сусідньому селищі є бордель.

Не про таке життя він мріяв, але ж це життя! І досить просто довіритися батькові, звестися на свої коротенькі хирляві ноги й мовити: «Так, це я зробив, зізнаюся». Але саме тут у нього кишки скручувались у вузол. Він мало не жалів, що не вбивав, якщо вже все одно доведеться через це постраждати.

— Мілорде? — звернувся до нього Подрик Пейн.— Вони тут, мілорде. Сер Адам. І золоті плащі. Чекають за дверима.

— Поде, скажи правду... ти теж думаєш, що це зробив я?

Хлопець завагався. Спробував заговорити, але видав тільки якесь лопотіння.

«Я приречений». Тиріон зітхнув.

— Можеш не відповідати. Ти був мені добрим зброєносцем. Кращим, ніж я заслужив. Хай що станеться, хочу подякувати тобі за вірну службу.

За дверима чекав сер Адам Марбранд із шістьма золотими плащами. Цього ранку, схоже, йому не було чого сказати. «Ще одна добра людина, яка вважає мене кревногубцем». Тиріон, зібравши всю свою гідність, подибав сходами вниз. Перетинаючи двір, він відчував на собі погляди — вартових на мурах, грумів у стайнях, кухарчуків, посудниць і служниць. У тронній залі лицарі й лордійчуки розступилися, даючи дорогу, і зашепотіли до своїх леді.

Не встиг Тиріон зайняти своє місце перед суддями, як ще один гурт золотих плащів завів Шей.

Тиріону наче холодна рука серце стиснула. «Вейрис зрадив її,— подумав він. А тоді дещо пригадав.— Ні. Це я сам її зрадив. Слід було лишити її з Лоліс. Звісно, Сансиних служниць допитали, я б сам так зробив». Тиріон потер слизький шрам на місці свого носа, дивуючись, навіщо це було Серсі. «Шей не знає нічого такого, що могло б мені зашкодити».

— Вони все замислили разом,— заговорила дівчина, яку він кохав.— Куць і леді Санса замислили це, коли загинув Юний Вовк. Санса хотіла помститися за брата, а Тиріон — отримати престол. Далі він збирався вбити свою сестру, а тоді свого власного лорда-батька, щоб стати правицею у королевича Томена. А десь за рік, поки Томен ще не виріс, він і його вбив