Читати книгу - "Танок з драконами"

«Ні, — подумав Джон Сніговій, — ще тільки початок.»

З південного боку Стіни на нього чекав Бовен Марш з дощечкою, списаною числами.

— Три тисячі сто і дев’ятнадцять дичаків подолали сьогодні нашу браму, — повідомив великий шафар. — Шістдесят з ваших заручників було відіслано до Східної Варти та Тіньової Вежі після того, як погодовано обідом. Ед Толет забрав до Довгого Кургану шість возів жіноцтва. Всі інші залишилися в нас.

— І то ненадовго, — пообіцяв Джон. — Тормунд хоче повести своїх людей до Дубощита за день чи два. Решта піде негайно, щойно ми вирішимо, кого куди подіти.

— Як скажете, воєводо Сніговію.

Слова були сухі та чемні, але голос Бовена Марша виразно проказував, куди б їх подів він сам, якби була його воля.

Замок, до якого повернувся Джон, був вельми відмінний від того, який він залишив зранку. Скільки Джон його знав, замок Чорний був осередком тиші та тіней, де похмуре товариство людей у чорному тинялося, наче збіговисько привидів, між руїн фортеці, котра у найкращі свої часи вміщувала вдесятеро більше. Але все змінилося. Вогні засяяли у вікнах, де Джон Сніговій досі ніколи не бачив ані відблиску. Чужі голоси бриніли у дворі, гуляли відлунням; вільний нарід тупотів туди й сюди крижаними стежками, які впродовж років знали тільки чорні чоботи чорних ґав. Ззовні старих Кремінних Куренів Джон натрапив на тузінь дичаків, які закидали одне одного снігом. «Вони граються, — подумки вразився Джон, — дорослі чоловіки граються, наче діти, кидаються сніжками, як колись Бран та Ар’я, а перед ними — Робб та я.»

Щоправда, стара зброярня Донала Нойє стояла темна і мовчазна, а Джонові покої позаду холодного горнила були ще темніші. Не встиг він скинути кобеняка, як Данел просунув голову в двері й повідомив, що Клідас приніс листа.

— Хай заходить.

Джон запалив скіпку від жарин у жарівниці, а від неї — три свічки.

Клідас увійшов, рожево виблискуючи і блимаючи очицями; у одній руці він стискав шмат пергамену.

— Перепрошую, пане воєводо… ви, напевне, втомилися, та я подумав, що вам варто побачити негайно.

— Правильно подумали.

Джон розгорнув листа і прочитав:

«У Недолі на шести кораблях. Море буяє. «Кіс» втрачено з усіма жеглярами, два лисенійці викинуто на Скане, «Пазур» мусив одійти у глибші води. Тут дуже погано. Дичаки їдять своїх померлих. Мертв’яки у лісі. Браавоські капітани беруть лише жінок і дітей. Відьми кличуть нас людоловами. Спробу захопити «Буревісника» відбито, загинуло шість жеглярів, багато дичаків. Лишилося вісім круків. Мертв’яки у воді. Надсилайте поміч суходолом, морем не здолати. Писано на «Пазурі» маестром Хармуном.»

Нижче було нашкрябано, рвучко і сердито, позначку самого Котера Пайка.

— Сумні звістки, мосьпане? — спитав Клідас.

— Авжеж не веселі.

«Мертв’яки у лісі. Мертв’яки у воді. Лишилося шість кораблів з одинадцяти, які вирушили в похід.» Джон Сніговій згорнув пергамена і спохмурнів. «Збирається ніч, — подумав він, — і починається моя війна.»

Усунутий лицар

— Усі на коліна перед їхньою препишністю Гіздахром зо’Лораком, Чотирнадцятим тако від старини нареченим, царем меєринським, пагоном Гісу, октархом Старого Царства, господарем на Скахазадхані, названим батьком драконів і кров’ю Гарпії! — заревів ражак. Голос його відбився від мармурової підлоги і загуляв палатою серед стовпів.

Пан Барістан Селмі просунув руку між складками корзна і послабив меча у піхвах. У присутності царя нікому не дозволялося носити клинків, крім його особистих захисників. Скидалося, що пана Барістана досі рахували серед них, незважаючи на увільнення з посади. Принаймні, ще ніхто не спробував забрати в нього меча.

Даянерис Таргарієн завжди приймала двір, сидячи на простій лаві вилощеного гебанового дерева, вкритій подушками, які їй задля зручності підклав пан Барістан. Цар Гіздахр замінив лаву двома величними престолами визолоченого дерева, чиї високі спинки було різьблено у подобі драконів. Сам цар сидів на тому престолі, що стояв праворуч, поклавши собі на голову золотого вінця, а у блідій руці тримав берло, прикрашене коштовними каменями. Другий престол стояв порожній.

«А не мав би, — подумав пан Барістан. — Драконовий престол не в змозі замінити дракона, хай як майстерно його різьблено.»

Праворуч від престолів-близнюків стовбичив Гогор Велетень — величезний могутній чолов’яга з лютим пошрамованим обличчям. Ліворуч стояв Плямистий Кіт, накинувшись через плече барсовою шкурою. Позаду розташувалися Белакво Костолам і холодноокий Храз. «Гартовані горлорізи, — подумав Селмі, — але одна справа — протистати ворогові у ямі, коли його оголошують рогами та бубнами, і геть інша — запопасти прихованого вбивцю, перш ніж він завдасть удару.»

Стояв свіжий ранок, але пан Барістан почувався втомленим аж до кісток, наче всю ніч бився з ворогами. З роками його потреба уві сні потроху меншала. Зброєносцем він міг проспати вночі десять годин і ще позіхати, виповзаючи зранку в навчальне дворище. У шістдесят і три роки п’ять годин сну на ніч вже здавалися йому зайвими. Минулої ночі він ледве заплющив очі. За опочивальню йому правила крихітна келія біля покоїв цариці — колишнє помешкання для рабів. Обстава її складалася з ліжка, горщика, шафи для одягу і стільця, щоб сидіти. На столику коло ліжка пан Барістан тримав воскову свічку і невеличку різьблену подобу Воїна. Він був не надто побожною людиною, але ця подоба трохи розраджувала його самотність у чужому чудернацькому місті; саме до неї він звертався у найчорніші години ночі. «Оборони мене від сумнівів, що глитають моє серце, — молився лицар, — і даруй сили зробити те, що гідне і правдиве.» Та ані молитва, ані світанок не принесли йому певності.

До палати напхалося стільки люду, скільки старий лицар ще не бачив. Але найперше Барістан Селмі помітив, кого тут не було: Місандеї, Бельваса, Сірого Хробака, Агго, Джохого та Рахаро, Іррі та Джихікі, Дааріо Нахаріса… На місці Голомозого стовбичив гладун у панцирі з обрисами м’язів і личині лева; важкі товсті ноги витикалися з-під спідниці зі шкіряних смуг. То був Маргаз зо’Лорак — новий очільник Мідних Звірів. Селмі вже встиг відчути до нього щиру відразу, бо знав таких ще у Король-Березі — улесливих до можновладців, безжальних до підлеглих, сліпих до навколишнього світу, надто хвалькуватих і аж занадто погордливих. «А чи, може, тут і Скахаз стоїть? — подумав Селмі. — Сховав свою бридку пику за личиною, та й стовбичить десь отам.» З півсотні Мідних Звірів стояли вартою між стовпів, виблискуючи налощеними личинами у світлі смолоскипів. Голомозий міг бути серед них ким завгодно.