Читати книгу - "Танок з драконами"

class="p1">Палата гуділа сотнями тихих голосів; луна гуляла між стовпами та понад мармуровою підлогою. Загалом виходило похмуро, лиховісно. Селмі подумалося про дзижчання цілого гнізда шершнів просто перед тим, як вони зграєю вилітають назовні. На обличчях у юрбі він бачив гнів, журбу, недовіру, страх.

Не встиг новий царський ражак закликати двір до послуху і тиші, як почався безлад і гармидер. Одна жінка залементувала про брата, що загинув у Дазнаковій ямі, інша — про знищені ноші. Якийсь гладун зірвав перев’язки і показав дворові обпечену руку, де з оголеної плоті цебеніла юшка. Коли чоловік у блакитно-золотому токарі почав говорити про Харгаза Звитяжного, відпущенець штовхнув його ззаду на підлогу. Знадобилося аж шестеро Мідних Звірів, щоб розтягти їх і випхати з палати. «Лис, яструб, тюлень, сарана, лев, жаба.» Селмі стало цікаво, що ці личини означали для людей, які їх вдягали. Чи носили одні й ті самі вояки одні й ті самі личини? А чи обирали собі щодня нове обличчя?

— Тиша! — закликав Резнак мо’Резнак. — Благаю товариство! Я відповім на всі питання, якщо ви лише…

— Це правда? — скрикнула якась відпущениця. — Наша матір мертва?

— Ні-ні-ні! — верескнув Резнак. — Цариця Даянерис повернуться до Меєрину в належний час у всій моці та величі. А до того часу їхня превисокість цар Гіздахр…

— Він мені не цар! — заволав якийсь відпущеник.

Люди знову почали штовхатися.

— Пані цариця не померли! — оголосив підстолій. — Кревноїзники їхньої милості надіслані за Скахазадхан відшукати їхню високу особу і повернути до коханого володаря та вірних підданих. Кожен має десять добірних вершників, кожен вершник — по три стрімкі коні, щоб мандрувати швидко і далеко. Царицю Даянерис неодмінно знайдуть.

Наступним заговорив високий гіскарець у пишних альтембасових шатах — голосом водночас лунким і холодним, мов лід. Цар Гіздахр посовався на престолі, зберігаючи кам’яну мармизу в намаганнях здаватися водночас і заклопотаним долею дружини, і упевненим у собі. Відповів за нього знову підстолій.

Пан Барістан слухав масну промову Резнака, наче шум моря, пускаючи слова повз вуха. Роки у Королегвардії навчили його такої штуки, як слухати, але не чути — надто коли промовець мав намір довести, що слова — то вітер. Позаду палати він помітив дорнійського княжича та двох його супутників. «Їм не варто було приходити. Мартел не розуміє, у якій він небезпеці. Даянерис була єдиним його другом при дворі, а тепер її немає.» Барістанові стало цікаво, чи багато розуміють дорнійці з того, що говориться у палаті. Навіть він не завжди розбирав мішаний гіскарський суржик, яким балакали невільникарі — надто коли вони торохтіли швидко і недбало.

Принаймні, князь Квентин слухав уважно. «Це син свого батька.» Невисокий, кремезний, простий обличчям, він здавався чесним та порядним парубком — тверезим, чуйним, вірним обов’язкові… але не з тих зухів, що примушують дівчачі серця палати і калатати. А Даянерис Таргарієн, з усіма своїми титулами та славою, була лише юною дівчиною — про що і сама полюбляла нагадувати, коли мала потребу зіграти в невинність. Як усі добрі володарки, вона ставила над усе мир і добробут серед підданих — інакше б не одружилася з Гіздахром зо’Лораком — але дівчина у ній все ще жадала палкої пристрасті, красних пісень і безжурного сміху. «Вона хоче вогню, а Дорн прислав їй намулу.» Намул — корисна річ. З нього роблять припарку, щоб охолодити лихоманку. В нього садять насіння і збирають врожай, яким годують дітей. Намул живить, а вогонь лише нищить… але недоумки, діти і занадто юні дівчата щоразу обирають вогонь.

Позаду великого княжича пан Геріс Пийвода щось шепотів до Крицака. Пан Геріс мав удосталь того, чого бракувало князеві: високий зріст, струнку поставу, вроду на обличчі, зграбні рухи майстра меча і дотепний язик двірського вельможі. Селмі не сумнівався, що чимало красних дів у Дорні куйовдили пальцями це спалене сонцем волосся і пили цю звабливу посмішку просто з його вуст. «Якби князем був цей жевжик, справа могла б обернутися інакше» — мимохіть думав Барістан… та все ж Пийвода, як на його смак, був занадто вже гожий, милий і чарівний. «Облуда і омана, — подумав старий лицар. — Негодяща монета.» Він уже стрічав людей, схожих на цього дорнійця, і то чимало.

Напевне, те, що пан Геріс шепотів приятелеві, було кумедне і дотепне, бо лисий здоровань раптом пирхнув сміхом — досить гучно, щоб сам цар обернув голову до дорнійців. Побачивши великого княжича, Гіздахр зо’Лорак важко насупився. Панові Барістану не сподобався вираз на його обличчі. А коли цар махнув своєму родичеві Маргазові, щоб той підійшов і схилився, а сам зашепотів йому на вухо… те Барістанові сподобалося ще менше.

«Я ні в чому не присягався Дорнові» — нагадав собі пан Барістан. Проте Левин Мартел був його присяжним братчиком — ще за тих часів, коли в Королегвардії не легковажили бойовим побратимством. «Я не врятував князя Левина на Тризубі, але спробую врятувати його небожа зараз.» Мартел танцював просто посеред гаспидського гнізда, не бачачи самих гаспидів. Його настирлива присутність навіть після того, як Даянерис віддала себе іншому перед очима богів та людей, мала б розгнівити будь-якого чоловіка, а Квентин на свій захист уже не матиме прихильної до нього королеви. «Хоча…»

Раптова думка хльоснула його, наче ляпас. Квентин виріс при вельможних дорнійських дворах, де змови та отрути були речами звичними для всіх. І великий князь Левин був не єдиним його дядьком. «Червоний Гаспид — теж його рідна кров.» Даянерис узяла за себе іншого чоловіка… але раптом Гіздахр помре, що тоді? Тоді вона буде вільна шукати собі нового шлюбу. «Чи не помилився часом Голомозий? Хто тепер скаже напевне, що коників приготували для Даянерис? Адже то була власна ложа царя. Раптом жертвою отрути мав стати саме він?» Гіздахрова смерть ущент розтрощила б крихкий мир. Сини Гарпії поновили б різанину, а юнкайці — війну. Даянерис не мала б кращого вибору, ніж Квентин з його писаною угодою.

Пан Барістан ще боровся з новими підозрами, коли почув тупіт важких чобіт угору крутими кам’яними сходами позаду палати. То з’явилися юнкайці. Троє Мудрих Хазяїв прибули посольством від Жовтого Міста, кожен зі своїм збройним почтом. Один невільникар мав на собі токар червоно-брунатного шовку, облямований золотом, інший — помережаний помаранчевими та пірузовими смугами, третій — візерунчастий панцир, викладений сороміцькими картинами з гагату, нефриту та перломутеру. З ними йшов сердюцький полковник Кровоборід, перекинувши через дебеле