Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

мався на увазі я. Джордж ускочив до човна — він іще зняв у сутінках церкву святого Кьярана. Джордж усміхнувся, побачивши вираз мого обличчя.

Я набрався духу, щоб спростувати цей міф — і по відношенню до Роммеля, і до Генрі, і до історії було б несправедливо залишити все так, як сталося — та човен уже відв'язаний, Робінзон-Мефістофель запустив двигун, а я закричав у бік острова:

— Роммель не був порядний, а Генрі — не герой, їй-богу!

Але старий зрозумів, певно, тільки три слова: «Роммель», «Генрі» та «герой», і я голосно гукнув одне-єдине слово:

— Ні, ні, ні!..

На цьому невеличкому острові посеред Шаннону, куди дуже рідко потрапляють чужинці, мабуть і через п'ятдесят-сто років, сидячи біля камінів з пригаслим жаром, розповідатимуть про Роммеля, про війну та про Генрі. Ось так проникає те, що ми називаємо історією, у найвіддаленіші закутки світу — не Сталінград, не мільйони загиблих, вбитих, не скалічені європейські міста — війну тут уявлятимуть як Роммеля й порядність, як Генрі, котрий брав у ній участь і гукав із синьої імли, з човна, що вже відпливав: «Ні, ні, ні!» — незрозуміле й тому дуже підхоже для створення міфу слово.

Джордж, сміючись, стояв поруч мене, він сфотографував своєю камерою міф — церкву святого Кьярана в сутінках і сивоголового, розважливого старого. Ми ще й досі бачили його густе білосніжне волосся, що виділялося на тлі муру невеличкої гавані — срібляста цятка в чорнилі сутінок. Невеличкий острів, королівство з усіма своїми помилками й правдами, поринало в Шаннон, а Робінзон-Мефістофель тримав у руках кермо і лагідно усміхався.

— Роммель,— сказав він, і це пролунало як заклинання.

16
І жодного лебедя...

Рудокоса жінка в купе тихо розмовляла з молодим священиком, котрий на мить підводив очі від свого молитовника, опускав їх, бурмочучи далі молитви, тоді знову підводив очі, нарешті згорнув молитовник і поринув у розмову.

— Ви з Сан-Франціско? — запитав він.

— Так,— відповіла рудокоса жінка,— мій чоловік прислав нас сюди. І тепер я їду до свекрів, уперше зустрінуся з ними. В Баллімоті мені виходити.

— Маєте ще досить часу,— тихо промовив священик,— ще дуже багато часу.

— Справді? — тихо спитала молода жінка. Вона була висока, товста й бліда, а дитячий вираз обличчя робив її схожою на велику ляльку. Тим часом її трирічна донька взяла священиків молитовник і напрочуд схоже почала копіювати його бурмотіння. Жінка вже підняла руку, щоб покарати дитину, та священик стримав її.

— Облиште,— тихо сказав він.

Ішов дощ, вода стікала по шибках, селяни плавали човнами по затоплених водою луках і виловлювали своє сіно; на живоплотах висіла покинута на поталу дощу білизна, мокрі пси гавкали на поїзд, вівці тікали навсібіч, а маленька дівчинка у вагоні нібито читала молитовник, зрідка вплітаючи в своє бурмотіння імена, знайомі їй з вечірньої молитви — «Ісус», «діва Марія», а також не забувала і про грішні душі померлих.

Поїзд зупинився, наскрізь промоклий залізничний службовець передав у багажний вагон повні кошики печериць, забрав картонні коробки з сигаретами, пакунок з вечірніми газетами, допоміг схвильованій жінці розкрити парасольку...

Начальник станції сумно дивився услід поїзду, що повільно відходив від вокзалу — начальник інколи питатиме себе, чи він часом не сторож на цвинтарі: адже тут проходять чотири поїзди у день, два в один, два в інший бік, та ще зрідка вантажний, що зажурено плуганиться далі, наче їде на похорон такого ж вантажного поїзда. В Ірландії залізничні шлагбауми захищають не машини від поїздів, а поїзди від машин, і розташовані не паралельно колії, а перетинають рейки впоперек, перекриваючи залізницю. Гарно пофарбовані вокзали трохи нагадують невеличкі будинки відпочинку або санаторії, начальники станцій схожі скорше на санітарів, аніж на своїх войовничих колег у інших країнах, які завжди стоять у диму паровозів, у гуркоті вагонів і віддають честь вантажним поїздам, що пролітають повз них. Навколо невеличких ірландських вокзалів ростуть квіти — на акуратних, доглянутих клумбах, дерева, акуратно підстрижені, і начальник станції посміхається у вікно вагона, що відходить від вокзалу, ніби хоче сказати: «Ні-ні, тобі не сниться, це справді так і є, зараз саме шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин, як і показує станційний годинник там угорі». Бо подорожній певен, що поїзд запізнюється, але це не так, поїзд іде точно за розкладом, проте ця точність схожа на шахрайство. Шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин — занадто точний час, щоб бути, правдою на цих станціях. Помиляється не годинник, а час, що покладається на хвилинну стрілку.

Вівці кидаються врозтіч, корови здивовано дивляться на поїзд, собаки гавкають, а селяни плавають човнами по луках і виловлюють сітками скошене сіно.

Ритмічний речитатив повільно спливає з уст дівчинки, артикулюється у слова «Ісус», «діва Марія», через рівномірні проміжки вклинюється згадка про грішні душі. Рудокоса жінка дедалі більше хвилюється.

— Та не хвилюйтеся,— тихо каже священик,— до Баллімота ще дві станції.

— У Каліфорнії,— зауважує жінка,— тепло й сонячно. Ірландія мені вже чужа. П'ятнадцять років, як я виїхала звідси. Все лічу в доларах, не можу звикнути до фунтів, шилінгів, пенсів, і, знаєте, отче,