Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

спите, і ви побачите.

Валентина вхопила графа Монте-Кріс­то за руку.

— Я чую кроки, — сказала вона, — ідіть!

— Прощавайте чи радше до побачення, — відказав граф Монте-Кріс­то.

І з сумовитою, батьківською усмішкою, від якої дівоче серце наповнилося вдячністю, він нечутною ходою попрямував до ніші, де стояла шафа.

Та перш аніж зачинити за собою двері, він обернувся до Валентини.

— Ні поруху, ні слова, — сказав він, — нехай гадають, що ви спите, а то вас уб’ють передніше, ніж я устигну цьому завадити.

І, промовивши те страшне напучування, граф Монте-Кріс­то зник за дверми, що безгучно за ним зачинилися.

IV. Локуста

Валентина лишилася сама, і ще два годинники, що трохи відставали від годинника з церкви Філіпа Рульського, теж один за одним вибили північ. Потім усе затихло, і тільки вряди-годи долинало далеке торох­тіння коліс.

Уся Валентинина увага зосередилася на годиннику в її кімнаті, де маятник відлічував секунди.

Вона заходилася лічити секунди і помітила, що серденько її калатає вдвічі швидше.

І все-таки вона сумнівалася. Валентина нікому в житті не вчинила зла, то ніяк не могла повірити в те, що хтось бажає її смерті. За що? З якою метою? Що недоброго вчинила вона, здобувши собі такого ворога?

Про сон вона й думати не могла.

Єдина страшна думка не давала їй спокою: на світі є людина, що намагалася її вбити і знову спробує вчинити це.

А що, як цього разу вбивця побачить, що трутизна не подіяла і, як ото сказав граф Монте-Кріс­то, візьметься за ножа? І що, як граф Монте-Кріс­то не встигне йому завадити?

Що, як це останні її хвилини і вона більше не побачить Морреля?

Від тієї думки Валентина похолола з жаху і ладна була подзвонити й погукати на поміч.

Та їй здалося, що крізь двері книжкової шафи вона бачить очі графа Монте-Кріс­то; не могла вона не думати про ті очі й не знала, чи допоможе їй колись почуття вдячності забути про прикрий сором, що його викликало нескромне графове піклування.

Так минуло хвилин із двадцять, двадцять вічностей; потім ще десять хвилин; врешті дзиґар засичав і гучно вибив один раз.

Тієї миті тихеньке шкрябання нігтем по дверцятах шафи дало на здогад Валентині, що граф не дрімає і їй радить теж не дрімати.

І відразу ж із протилежного боку, де була Едуарова кімната, рипнув паркет; Валентина насторожилася і завмерла, затамувавши подих, ось клацнула клямка, і двері відчинилися. Валентина ледве встигла відкинутися на подушку і затулити ліктем обличчя.

Уся вона тремтіла, серденько її стискалося від невимовного жаху. Вона чекала.

Хтось підійшов до ліжка і торкнувся запони.

Валентина зібрала всю свою мужність і почала дихати рівно, наче спала.

— Валентино! — погукав чийсь голос.

Дівчина вся затремтіла, та не відповіла.

— Валентино! — погукав голос.

Мовчання. Валентина пообіцяла графові Монте-Кріс­то не прокидатися.

І тоді вона почула майже невловне дзюрчання плину, що ллявся у склянку, з якої вона нещодавно пила.

Тоді вона зважилася розтулити повіки і глянути з-під руки.

Жінка в білому пеньюарі наливала у її склянку якийсь плин зі слоїчка.

Тієї короткої миті Валентина, мабуть, поворухнулася або затримала подих; жінка перелякано зупинилася і нагнулася до ліжка, щоб глянути, спить вона чи ні.

То була пані де Вільфор.

Упізнавши мачуху, Валентина так задригоніла, що те тремтіння передалося й ліжкові.

Пані де Вільфор притулилася до стіни і, сховавшись по той бік запони, мовчки й уважно стежила за щонайменшим порухом Валентини.

Дівчина згадала застереження графа Монте-Кріс­то, і їй здалося, ніби в мачушиній руці сяйнуло лезо довгого, гострого ножа.

Тоді Валентина величезним вольовим зусиллям змусила себе заплющити очі, і той несміливий і зазвичай такий неважкий порух виявився майже не по силі їй, бо допитливість і намагання дізнатися правду не давали змоги стулитися повікам.

Тим часом пані де Вільфор заспокоїла тиша, де знову почувся рівний подих Валентини, тож вона вирішила, що дівчина таки спить. Вона знову простягнула руку і, наполовину затулена запоною, що була зсунута до узголів’я, вилляла у Валентинину склянку решту плину зі слоїчка.

Вона пішла так тихо, що Валентина не чула її рухів.

І тільки побачила, як зникла рука, витончена кругляста рука гожої двадцятип’ятирічної жінки, що лляла смерть.

Неможливо висловити, чого зазнала Валентина за ті півтори хвилини, що їх збула у її покої пані де Вільфор.

Тихеньке подряпування у шафі вивело дівчину із заціпеніння.

Вона ледве звела голову.

Дверцята безгучно відчинилися, і знову з’явився граф Монте-Кріс­то.

— Та й що, — запитав він, — ви ще сумніваєтеся?

— Боже милосердний! — прошепотіла Валентина.

— Бачили?

— Атож!

— Упізнали?

Валентина застогнала.

— Так, — сказала вона, — та я повірити не можу.

— Волієте померти і в такий спосіб убити Максимільяна?

— Боже мій, Боже мій! — казала Валентина; їй здавалося, наче вона з глузду зсунулася. — Та хіба не можу я піти з дому, утекти?..

— Панно Валентино, рука, що переслідує вас, дістане вас усюди: золото купить ваших слуг, і смерть чекатиме вас під будь-якою личиною, — у ковтку води зі струмка, у плоді, який ви зірвете з дерева.

— Таж ви самі сказали, що дідусь призвичаїв мене до трутизни.

— Так, до одної трутизни, та ще й у малій дозі, але отруту поміняють або ж збільшать дозу.

Він узяв склянку і покуштував плин, ледве вмочивши губи.

— Так отож! — мовив він. — Вас хочуть отруїти вже не бруцином, а простим дурманом. Я впізнаю смак спирту, у якому його розчинили. Якби ви випили те, що пані де Вільфор налляла оце у склянку, панно Валентино, то загинули б!

— Господе! — вигукнула дівчина. — Та за що ж вона завзялася на мене?

— Невже таке чисте ваше серденько, невже такі далекі від будь-якого зла, що ще не збагнули?

— Ні, — відказала Валентина, — я нічого їй не зробила.

— Таж ви багаті, панно Валентино! У вас двісті тисяч ліврів річного зиску, і ці двісті тисяч ви забираєте в її сина.

— Але що ж це таке? Це ж не її гроші, вони дісталися мені від моєї рідні!

— Та звісно. Тим-то й померли маркіз і маркіза де Сен-Мерани: треба було, щоб ви отримали після них спадок; тим-то й пан Нуартьє, зробивши вас його спадкоємицею, був приречений того ж таки дня; тим-то й ви повинні були теж померти, панно Валентино; тоді ваш батько успадкує від вас, а ваш брат, його єдиний син, успадкує після батька.

— Едуар, бідолашний хлопчина! І всі ці злочини здійснюють через нього!

— Нарешті ви все збагнули!

— Боже, тільки б усе це не окошилося на ньому!

— Ви янгол, Валентино.

— То вона пощадила дідуся?

— Вирішила, що після вашої смерті його майно все одно перейде до вашого брата, якщо тільки дід не позбавить його спадку, і що зрештою той злочин був би даремний, а значить, особливо небезпечний.

— І в жінки міг виникнути такий план! Боже,