Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

найприголомшливіший випадок в історії Америки. Я міг би написати про це цілу книгу, але обмежуся короткою розповіддю.

Якось морозної осінньої ночі невдовзі по закінченні Громадянської війни одна жебрачка постукала у двері матінки Вебстер, дружини відставного морського капітана, що мешкала в Еймсбері, штат Массачусетс.

Матінка Вебстер відчинила двері і побачила на порозі безпорадну істоту — «не більше сотні фунтів переляканої людської плоті». Незнайомку звали місіс Гловер. Вона пояснила, що хоче знайти притулок, де можна було б поміркувати і попрацювати над великою проблемою, що не давала їй спокою ні вдень, ні вночі.

«Ви могли б залишитися тут, — запропонувала місіс Вебстер. — Я сама-самісінька в цьому величезному будинку».

Місіс Гловер, можливо, залишилася б жити у матінки Вебстер назавжди, якби з Нью-Йорка на канікули не приїхав пасерб господині Вілл Елліс. Побачивши місіс Гловер, він заволав: «Мені не потрібні тут волоцюги!», — і грубо виштовхав безпритульну жінку за двері під ринву. Декілька хвилин вона стояла і мокла під струменями дощу, а потім попленталася дорогою, сподіваючись знайти хоч якийсь притулок.

А тепер починається найдивовижніша частина цієї історії. Цій волоцюзі, яку Вілл Елліс виштовхав у потилицю, судилося стати найвідомішою у світі жінкою-філософом. Нині вона має мільйони послідовників, які знають її під ім’ям Мері Бейкер Еді. Вона є засновницею релігійної течії «Християнська наука».

Проте все це було ще далеко попереду, а поки що життя підносило їй лише хвороби, біди та нещастя. Її перший чоловік помер невдовзі після весілля. Другий чоловік покинув її і пішов до заміжньої жінки. Пізніше він помер у притулку для старих. У неї була тільки одна дитина, хлопчик, але злидні, хвороби, заздрість змусили її відмовитися від нього, коли йому було чотири рочки. Вона нічого не знала про нього і не бачила його вже протягом тридцяти одного року.

У Мері Еді було дуже слабке здоров’я, тож вона багато років цікавилася тим, що називала «наукою духовного цілительства». Її доля різко змінилася, коли вона перебувала в місті Лінн, штат Массачусетс. У той зимовий день місіс Еді прямувала до центру містечка, але несподівано послизнулася на обмерзлому тротуарі, впала і знепритомніла. Вона серйозно пошкодила хребет, все її тіло здригалося у корчах. Лікарі вважали, що вона приречена і невдовзі помре. Якщо ж якимсь дивом вона все-таки залишиться жити, то решту життя пересуватиметься в інвалідному візку.

Багато хто вважав, що лікарняне ліжко стане її останнім притулком перед смертю. Напівпаралізована Мері Бейкер Еді відкрила Біблію — як вона казала потім, її вів Святий Дух, — і прочитала слова з Євангелія від Матвія: «І ось принесли до Нього недужого, що лежав на ношах. Ісус побачив їхню віру, а тому сказав розслабленому: збадьорся, сину! Прощаються тобі гріхи твої... підведися, візьми постіль твою й йди в оселю твою. І він підвівся, узяв постіль свою і пішов до оселі своєї»[11].

Ці слова, як стверджувала місіс Еді, збудили усередині неї таку силу, таку віру, такий імпульс цілющої сили, що вона «негайно встала з ліжка і пішла».

«Це подія, — оповідала місіс Еді, — стала тим самим яблуком Ньютона, яке підштовхнуло мене до відкриття способу, як одужати самій і допомогти іншим... Я достеменно зрозуміла, що причиною всього є Розум, і кожна подія має ментальну природу».

Таким чином Мері Бейкер Еді стала засновницею і вищим духовним обличчям нової релігії під назвою «Християнська наука». Це єдина з великих релігій, яку заснувала жінка.

Можливо, ви кажете собі: «Цей Карнегі вербує прибічників „Християнської науки“!» Ні, ви помиляєтеся. Я не сповідую цієї релігії. Але що довше я живу, то більше переконуюся в тому, що думка має величезну силу. Я викладаю тридцять п'ять років і знаю людей, які позбулися неспокою, страхів і різних хвороб і навіть цілком змінили своє життя, — і все це внаслідок того, що вони змінили спосіб мислення. Я знаю! Знаю! Я сам сотні разів був свідком того, як відбувалися такі неймовірні перетворення. Я бачив їх так часто, що вони вже не викликають у мене подиву.

Я глибоко переконаний, що наш душевний спокій і радісне сприйняття світу залежать не від того, де ми перебуваємо, що ми маємо або хто ми, а тільки від настрою наших думок. Зовнішні умови тут не відіграють майже ніякої ролі. Наприклад, випадок, що відбувся зі старим Брауном. Його повісили за загарбання військового арсеналу Сполучених Штатів Америки в Харперс-Феррі і спробу зчинити бунт рабів. До шибениці він приїхав верхи на своїй труні. Тюремник поряд із ним нервував і хвилювався, а старий Джон був спокійний. Поглянувши на гори Блу-Рідж у Віргінії, він вигукнув: «Що за чудове місце! Я ніколи раніше не мав можливості по-справжньому намилуватися ним».

Або, наприклад, випадок із Робертом Фальконе Скоттом і його компаньйонами, з якими він вперше досяг Північного полюса. Їхній зворотний шлях, — найважче з усіх випробувань, які випадали людині. У них скінчилися продукти і пальне. Вони не мали змоги просуватися вперед через сильний ураган, що лютував над ними протягом одинадцяти днів і ночей. Його сила була така, що полярна крига вкрилася розколинами. Люди знали, що приречені на смерть. На такий випадок у них був із собою запас опіуму. Варто було проковтнути велику дозу, й вони могли б спокійно заснути назавжди.

Але ніхто з членів експедиції не скористався цими ліками. Зазираючи смерті в очі, люди співали «радісних і життєствердних пісень». Ми дізналися про це з прощального листа, що його через вісім місяців знайшов пошуковий загін разом з їхніми закляклими тілами.

Тож якщо наша свідомість переповнена творчими думками, мужністю і спокоєм, то ми тішитимемося життям, сидячи на власній труні, чи будемо виспівувати в наметі «радісні пісні», вмираючи з голоду і холоду.

Триста років тому сліпий поет Мільтон відкрив для себе ту ж істину:

Людини розум — власний світ,

Спроможний з пекла рай створити,

А з неба — прірву.

Ставлення до життя Наполеона і Хелен Келлер цілком підтверджують вислів Мільтона. Наполеон мав усе, чого зазвичай прагне людина: славу, владу, багатство, але на острові Святої Єлени він все ж таки скаржився: «У мене не було і шести щасливих днів за все моє життя». А ось Хелен Келлер, глуха, німа і сліпа, стверджувала: «Моє життя неймовірно прекрасне!»

Якщо за півстоліття свого життя я взагалі чомусь навчився, то це тому, що «ніщо у світі не спроможне забезпечити вам душевний спокій,