Читати книгу - "Під деревом зеленим"

містер Шайнер. Я знаю, він тільки про те й мріє, щоб ви грали на органі щонеділі. Не здивуюся, якщо він вам і ноти перегортатиме, адже ж орган напевне поставлять біля його лавки. Скажіть мені, ви ж ніколи не заохочували його ні до чого такого?

— Ніколи! — вигукнула Фенсі, і її очі світилися щирістю. — Він мені зовсім не подобається, і я й гадки не мала, що він таке затіває! Мені завжди хотілося грати в церкві, але я ніколи навіть думки не допускала про те, щоб витіснити вас і ваш хор. Я навіть нікому не зізнавалася, що вмію грати, поки мене не спитали. Невже ви могли подумати хоч на мить, що я до цього причетна?

— Що ви, люба, я знаю, що це не так.

— Чи що він мені хоч трішечки подобається?

— Звісно, ні.

Від Бадмута до Меллстока було миль десять-одинадцять, а за чотири милі від Бадмута стояв хороший трактир “Корабель” зі щоглами й салінгом[9] біля входу. Свої поїздки в Бадмут, особливо якщо вони були нетривалі — тільки щось привезти чи забрати, як-от сьогодні — Дік мав звичку розбивати на три частини, заїжджаючи в цей трактир по дорозі туди й назад, щоб не залишати коня в конюшнях Бадмута.

Фенсі провели до маленької кімнатки, де їй подали чай, а Дік пішов до конюшні простежити, щоб Розумниці підсипали корму. Запримітивши, як багатозначно зиркають на нього конюх та робітники, які тинялися тут без діла, Дік спробував зробити вигляд, ніби між ним та Фенсі немає нічого такого і єдине, що його турбує, — це як безпечно доправити свою пасажирку додому. Дік увійшов до трактиру й відчинив двері до кімнати Фенсі.

— Діку, знаєте, я тут подумала, що це досить дивно виглядатиме, якщо ми залишимося тут з вами наодинці. Мабуть, вам краще не заходити сюди зі мною.

— Дуже шкода, люба.

— Так, мені також. Я б дуже хотіла, щоб ви теж випили чаю, а то ви, либонь, стомилися з дороги.

— Що ж, тоді давайте вип’ємо разом чаю. До того ж, якось ви мені вже відмовили в цьому задоволенні, якщо пригадуєте, Фенсі.

— Так, так, не згадуйте! От і зараз виходить, що я поводжусь непривітно, але не знаю, що мені робити.

— Як скажете, так і буде.

Невдоволено скривившись і кинувши прощальний погляд на тацю із запашним чаєм, Дік зробив крок до дверей.

— Ой, Діку, ви так нічого і не зрозуміли, — сказала дівчина таким серйозним тоном, якого він ще від неї не чув. — Ви ж знаєте, що незалежно від того, як сильно ви мені подобаєтесь, я не повинна забувати про своє становище. Що скаже священик, якщо дізнається, що його вчителька усамітнювалася бозна-де і бозна з ким?

— Але ж я не бозна-хто! — запротестував Дік.

— Ні, ні, що ви, я мала на увазі з молодим чоловіком, — і м’яко додала: — Якщо тільки я з ним не заручена.

— Так от у чому справа! Тоді давайте, серденько, зараз же й заручимося! Це ж вельми просто!

— Ох! А якщо я не згодна? Ох, матінко, що ж я наробила! — затинаючись, вигукнула Фенсі й почервоніла. — Виходить, я змусила вас освідчитись мені!

— Ні, ні! Я хочу цього! — наполягав Дік. — Ну, Фенсі, ви станете моєю дружиною?

— Знаєте, Діку, коли ми їхали дорогою, ви дуже образливо висловилися, — зауважила Фенсі, ніби й не почула його останніх слів, хоча уважний спостерігач запримітив би, що, коли з Дікових вуст злетіло слово “дружиною”, у Фенсі на мить аж подих перехопило і її дихання почастішало.

— Що ж я такого сказав?

— Що я намагалася сподобатися тим чоловікам у бричці.

— Хіба ж ви винні, що ви така гарна, навіть коли не докладаєте до цього зусиль? Фенсі, ви мене кохаєте?

— Так.

— Дуже?

— Так.

— І ви станете моєю дружиною?

її серце забилося частіше, а в голові майнув мільярд думок, і вона то червоніла до самих кінчиків вух, то ставала блідою, як полотно. Дік не зводив очей з її червоних, наче спілі фрукти, губ, терпеливо чекаючи на відповідь.

— Так, якщо батько дозволить.

Дік наблизився до неї, випнувши губи, ніби збирався просвистіти найніжнішу у світі мелодію.

— О ні! — зупинила його Фенсі.

Скромний юнак трохи відступив назад.

— Діку, Діку, поцілуйте ж мене! Тільки швидко, бо хтось іде! — одними губами прошепотіла дівчина.

Через півгодини Дік вийшов з трактиру, і якщо б губи Фенсі були справжніми вишнями, Дікові вуста були б геть червоними. На подвір’ї стояв хазяїн заїжджого двору.

— Е-хе-хе, ну ви даєте, містере Деві! Хо-хо! — посміювався він м’яко і легко, щоб не вийшло надто голосно, і ткнув Діка ліктем попід ребра. — Я ще такого не бачив, містере Деві! Замовити дівчині чаю, а потім зайти до неї в кімнату й собі почаюватися, та ще й так довго там просидіти!

— Та невже ж ви не знаєте? — удавано здивувався Дік. — Так-так! Ха-ха! — і собі пхнув хазяїна межи ребра.

— Чого я не знаю? Ха-ха!

— Та ні, ви знаєте!

— Так, звичайно! От тільки я не знаю.

— Невже не знаєте про мене й ту молоду леді? — кивнув Дік у бік вікна кімнати, яку займала Фенсі.

— Ні, аж ніяк! — відповів хазяїн, округливши від здивування очі.

— Таки не знаєте?!

— Ні сном ні духом, щоб мені провалитися!

— Але ви сміялися разом зі мною.

— Та я ж за компанію. Та й ви сміялися, коли я сміявся!

— То ви справді не знаєте? Треба ж таке, щоб ви — та й не знали!

— Присягаюся вам, не знаю!

— Ну що ж, —сказав Дік із поблажливим здивуванням, — ми заручені, і, ясна річ, я про неї піклуюся.

— Звичайно, звичайно! Я не знав, сподіваюся ви пробачите мені, містере Деві, я дозволив собі зайвого. Але це дуже дивно: тільки минулої п’ятниці я розмовляв із вашим батьком про сімейні справи і все таке, а потім до нас приєднався і лісник Дей; так-от, жоден із них навіть не натякнув на заручини, а вони ж мене давно знають, я ще у вашого батька на весіллі гуляв. Не чекав я такого від старих