Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

досконалости. І чому така здібна, велика, мудра людина сидить тут, в Крем’янці, коли йому місце десь в столицях світу, в якомусь Парижі... Цього Василь не розуміє і справді зрозуміти такі речі нелегко.

Сьогодні перші сходини гурту театралів. Відбувається це у приміщенні шостої кляси. А де має бути інакше? Приходять по обіді. Лави стоять, стіл стоїть... Все порожнє, спокійне, тхне клясою. Виглядає то якось не так, як вранці. Портрет Пілсудського в мацєювці та білий орел над вхідними дверима майже зникають у темряві. Мапа “жечи посполитої од можа до можа” творить чорну пляму на сірому тлі.

Семен Іванович приходить втомлений, в’ялий... Вже пізно, але він тільки недавно пообідав, і йому, напевно, хотілось би відпочити.

— Добрий вечір, панове. Всі? — кидає він слова і дивиться зверху... Перед ним нафтова лямпа нумер вісім. Світло далеко не сягає. Сірість вікон вирізняється на стінах.

— Всі! — кажуть йому з темряви.

— Ну, так робимо баль, — каже Семен Іванович. — Поставимо “Суєту”. Знаю її ще з Петербурга, ставили її в інституті... Прекрасна річ — суєта суєт і всячеська суєта... Маємо ролі... Скільки їх там? Раз, два, три... Десять-дванаднять... Ну, як там з нашими силами?

“Сили” починають себе проявляти. Хто грає Івана, Михайла, Терешка? Митюху з “катай гуси”? Називають прізвища. Семен Іванович знає, що і кому дати.

— Ні, ні... Терешка нам заграє Гриб, — каже Семен Іванович.

— Гриб, так Гриб... А Івана — Гнатюк... Батька — Кондратьєв... Жінку Михайла заграє нам панна Настуся... А хто заграє Михайла? Учителя гімназії, вченого мужа? Може часом Луцкевич? Грали ви вже коли? — звертається він до Луцкевича... Той мало знаний в гімназії. Його ще не випробували.

— Та, Семене Івановичу... Спробую...

Роля за ролею і всі розійшлися. Всі щось дістали. Зісталося безрольних двох чи трьох, а між ними й Василь Шеремета.

Це, можна сказати, страшно... Якже так... Василь і без ніякої уваги? І що це з ним, властиво, сталося. Ще минулого року він не мав ніяких претензій, дивився на себе зовсім згори і уважав себе майже нічим. Сьогодні в нього претензії. Він, правда, мовчить, але це не значить, що він мовчить і там десь глибоко, в своїй душі. Там він глухо, але твердо протестує, хоча він також не переконаний, чи справді він міг би щось довести якраз тут, на сцені...

На нього не звернуто ніякої уваги. Семен Іванович, перебираючи всі прізвища, його не згадав.

— Панове! А хто ж буде за суфлера? — згадав Гнатюк.

Всі вже збиралися відходити, а це раптом всіх затримало. А справді. Хто ж суфлер? Семен Іванович надто стомлений і від нього таки направду ніяково вимагати, щоб він за все думав. Когось там пропонують, але чути голос: — Я не можу! — І раптом падає голосне, рішуче речення: — за суфлера, панове, буде Шеремета! Це Гриб. Це він каналія і провокатор. Але цього було досить, щоб десять голосів нараз викрикнули:

— Шеремета! Шеремета! — Галас такий, ніби це вибирають не суфлера, а гетьмана. Василь пригноблений. І що це справді таке? Він протестує і, розуміється, відмовляється. Чому якраз він має бути тим нещасним сотворінням, якого завдання лізти в будку і звідти підказувати якісь там слова? Він вже все-таки як-не-як, а поет, передовик... І саме в цій метушні він чує дуже миле контральто:

— Пане Василю! Та погодіться... Будемо разом ходити на проби...

Це і вирішило. Кості кинуто. Василь вже погодився. Тим більше, що до цього втручається сам Семен Іванович.

— Панове! Роля суфлера одна з найважливіших. Я, коли ще був студентом інституту, був три рази за суфлера. Навіть на виставі цієї самої “Суєти”. Кажуть, сам Садовський починав з суфлера.

Більше доказів, здається, не треба. Василь годиться остаточно і беззастережно. Гриб своїм пропитим голосом підпустив ще одну провокацію.

— Нашому суфлерові слава! — крикнув він, і кілька голосів завзятюще його підтримали.

Скінчено. Всі квапляться, бо кожному кортить попасти ще на прем’єру в театрі. Час не стоїть, а ось вже пів до сьомої. З шумом, галасом всі виходять. Павло гасить світло, вікна темніють, двері з тріскотом замикаються.

Невідомо, як це сталося, але сталося... Василь вертається з Настею. Гнатюк пішов наперед з Луцкевичом. Вони там мають якусь поважну розмову. Ще в роздягальні, коли Василь в темноті надягав плаща, він зненацька почув: — Пане Василю... А чи можна вас тут намацати?

— Я тут, — озвався він майже побіч Насті.

— Так не тікайте... Підемо разом.

Василя хвилює не тільки голос, звук, слова. До нього вривається щось далеко більше. Він вже жорстоко хвилюється, і єдине щастя, що тут ніхто не може бачити його ганебного хвилювання. Зійшли поволі сходами.

— Прошу, Василю... Візьміть мене під руку... Я так ковзаюсь...

Цікаво, чи вона, та жінка, чує, бачить, чи знає, що у неї все то так жорстоко виходить. Як можна отак канальсько, вишукано бути звичайним тираном. Ну, добре. Василь її “веде”. Він весь червоний, гарячий, майже непритомний, ледве сам тримається на ногах, він веде її, таку сміливу, відважну, певну своєї сили людину. Він її не веде, а торкається і ті, власне, дотики — найбільша для нього кара. До всього долучається зла підозра: чому якраз його вона вибрала? Напевно, тут щось є? Не дурно Гнатюк так метко звинувся і його миттю не стало, ніби його звіяло вихорем.

У цій боротьбі, вихорі дум і почуття Василь якось кінчиками свідомости догадується, що треба щось говорити. Але що?

Нема нічого. Голе почуття. І ніякої думки.

— Ви... йдете... до театру? — виривається нарешті щось, але що? І що це таке? І як так можна? Він не чує себе.

— Не знаю ще, Василю, — каже Настя. Говорить вона дуже поважно, здається, також зворушено. Між ними є зв’язок. Вони себе чують.

— Як хто запросить — піду, — додала по короткій перерві.

— А ще ніхто не запросив? — плутано вилазить ще одне питання.

— Ніхто... Василечку.

Василь хвилинку переживає потрясіння. Те “Василечку” тріпнуло ним. Це удар.

— Як дозволите... мені...

Вона знайшла його руку, швидко взяла її в свою і потиснула. Це лиш секунди, але сон триває також секунди, однак скільки в тому всього. Це треба пережити.

— Я на вас чекаю, — сказала Настя, коли розійшлись біля колодязя. Мовчки пішла далі, а Василь, вирвавшись,